CopyPastehas never been so tasty!

Stepanenko

by anonymous

  • 1
  • 0
  • 0
2296 views

 

 

5. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації

і регіоналізації світового економічного простору

 

Глобалізовані світового економічного простору. Розміщення транснаціональних корпорацій. Сутність регіоналізації та інтернаціоналізації економіки. Сучасна економічна революція і тенденції в розміщенні продуктивних сил. Світові міста і формування міст – підприємців. Центр і периферія в розміщенні продуктивних сил.

 

5.1. Глобалізація світового економічного простору

 

Усвідомлення того, що людство вступило в епоху глобалізма і стоїть перед принципово новими для себе проблемами, почалося на рубежі 1960-х рр. з відомих докладів Римського клубу і було продовжено в 1970-ті рр. екологами в руслі праць зі сталого розвитку. Змістом глобалізації є різнорідні за походженням, сферами прояву, механізмами і наслідками процеси, що дозволяє розглядати гло­балізацію як якісно самостійну, складну систему явищ і відносин, цілісну в її системності, але внутрішньо протирічну. У літературі вказується на кілька зримих джерел тих процесів, які в сукупності утворюють явище глобалізації.

Це:

• негативні екологічні та інші наслідки господарювання людини на планеті, що досягли в другій половині XX ст. масштабів, які небезпечні не тільки тим, що вичерпуються невідновні природні ресурси, а й мутаціями всієї біосфери Землі, включаючи людину, наслідки яких важко спрогнозувати;

• розвиток комунікацій, інфраструктур і відносин, що ведуть до високого ступеня соціальної взаємозв'язаності і взаємозалежності світу. Стискання часу і простору завдяки розвитку нових засобів транспорту і зв'язку веде до того, що відстань уже не має значення, вона стала соціальним продуктом. Звичайні пристрої мобільний телефон, факс, портативний комп'ютер, плеєр, кредитна карта дозволяють людині брати участь у соціальному житті на відстані;

• вихід на міжнародну арену глобалітетів, під якими розуміють суб'єкти світових економіки і політики (транснаціональні корпораційні, держави, міжурядові організації), поєднання інтересів, здатностей і можливостей яких вимагає від них і дозволяє їм діяти глобально в одній або кількох сферах життєдіяльності.

Глобалізація економіки – це процес втягування світового господарства, яке розуміється як сукупність національних господарств, пов'язаних між собою системою міжнародного поділу праці, економічних і політичних відносин, у ринок і тісне переплетення їх економік. Вона здійснюється на макроекономічному рівні, що означає загальне прагнення країн і окремих районів до економічної активності за межами своїх кордонів. Ознаки таких прагнень: лібералізація, роздержавлення і приватизація, зняття торгових та інвестиційних бар'єрів, створення зон вільного підприємництва тощо. На мікроекономічному рівні під глобалізацією розуміється розширення діяльності підприємств за межами внутрішнього ринку. Міжкраїнові інтеграційні процеси ведуть до зменшення нерівномірності розподілу доходів між різними групами країн світової спільноти.

Основні ролі в процесах глобалізації відіграють глобалітети, до яких належать національні держави, транснаціональний капітал (транснаціональні корпорації і банки), а також великі міста і мегаполіси, блоки країн, міжнародні організації, офшори і окремі бізнесмени – транснаціонали. Кожен з цих елементів може брати участь у кількох відповідних їм глобальних процесах. Глобалітети як транснаціональні суб'єкти дії слабко пов'язані з націями - державами, на територіях яких вони розгортають свою діяльність.

Держави володіють усіма необхідними засобами боротьби за економічну владу від фінансових та інформаційних до силових, хоча, звісно, дуже відрізняються за своєю економічною і військовою могутністю, роллю у світовій економіці, здійснюваною зовнішньою політикою і моделями організації. При цьому рух капіталу, товарів та ідей регулюється не центральним керівництвом, а попитом і пропозицією. Це стимулює прискорене зростання продуктивності праці, обсягу торгівлі і національного доходу.

Найвагоміший учасник глобалізації транснаціональний капітал. В основному вже склалася досить своєрідна система світоустрою, за якою транснаціональний капітал контролює до половини світового промислового виробництва, більше 60% зовнішньої торгівлі, а також приблизно 90% патентів та ліцензій на нову техніку, технології і ноу-хау.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це функціонуючі в акціонерній формі великі фінансові, виробничі, науково-технічні, торгово-сервісні об'єднання, що здійснюють операції як у країні базування, так і за її межами. Вони створюють передумови становлення міжнародного виробництва з єдиним інформаційним простором, міжнародним ринком капіталів і робочої сили, науково-технічних послуг. Основна роль у глобалізації належить транснаціональним корпораціям у Північній Америці, Західній Європі і Японії; ТНК у країнах цих регіонів забезпечують випуск 80% загального обсягу продукції всіх ТНК, яких у світі налічується близько 60 тис. основних (материнських) компаній і більше 500 тис. їх закордонних філіалів та аффінірованих (залежних) компаній по всьому світі. їх економічна діяльність набула глобального характеру, охопила всі регіони і країни світу. Формується індустріальний каркас світової економіки у вигляді ТНК, які контролюють приблизно третину приватного капіталу у світі.

Роль 60 тис. ТНК (незалежно від їх масштабів) у формуванні вузлових, визначальних тенденцій у розвитку сучасної світової економіки важко переоцінити. Розширюючи свою транснаціональну діяльність, вони створюють економічні передумови для організації справді міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором і міжнародного ринку капіталів, робочої сили, науково-технічних, консультаційних та інших послуг. Борючись за ринки збуту в глобальному масштабі, вони підвищують рівень конкуренції, що викликає потребу у постійних інноваціях, зміні технологій та прискоренні науково-технічного прогресу. ТНК створюють «скелет» світової економіки, який обростає середніми і малими фірмами.

Міжнародні організації, створені колись з метою вирішення досить вузьких завдань, набирають силу, розширяють сфери діяльності, підвищують власні значення і роль. На перших ролях тут організації, прямо пов'язані з фінансовою і економічною глобалізацію – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світова організація торгівлі (СОТ). Глобалізація рухається тепер не тільки стихійно і не лише волею та інтересами США, Японії, ЕС і найбільших ТНК, а й міжнародними організаціями.

Важливим глобалітетом є офшори. Практично будь-яка транснаціональна фінансова система проходить через офшор. Зараз у світі існує більше 100 офшорних зон, серед яких найбільшою є Панама, де зареєстровано 337 тис. офшорних компаній, британські Віргінські острови (208 тис. компаній) та Ірландія (150 тис. компаній). Офшори є важливою ланкою у внутрішньо корпоративних розрахунках ТНК, які, маніпулюючи внутрішніми, неринковими трансфертними цінами, переносять більшу частину прибутку в ті офшори, де податки на цей прибуток мінімальні.

 

5.2. Розміщення транснаціональних корпорацій

 

Наприкінці ХХ ст. створювались надкраїнові, навіть міжконтинентальні системи розміщення, представлені транснаціональними корпораціями. Елементи такої системи закладалися давно, починаючи з 60-х рр. XX ст., але тільки зараз, із подальшою інтернаціоналізацією житія, набули значних масштабів. На нинішньому етапі розвитку техніки потужності окремих агрегатів давно переросли національні, а іноді й континентальні кордони, і потреби їх оптимального використання викликають необхідність створення надкраїнової транснаціональної системи розміщення виробництва. У процесі розвитку техніки і, головне, в процесі конкурентної боротьби в значних масштабах розширяється номенклатура виробів. Це спонукає створювати більше спеціалізованих заводів, що працюють на всю Європу або на весь світ у цілому. Глобалізація світового господарства дедалі масштабніше включає в нього країни, що розвиваються, та їхній активний соціально-економічний простір.

Райони, в яких здійснюватиметься діяльність ТНК, у свою чергу визначаються перевагами розміщення, якими є такі чинники, як розмір ринку, забезпеченість чинниками виробництва і міжкраїнові відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій у приймаючій країні визначається також з урахуванням таких показників, як макроекономічна стабільність країни, рівень конкуренції, торгова політика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи і кількісні обмеження, що введені приймаючою країною на імпорт, можуть робити його невигідним. У цих умовах місцеве виробництво за допомогою філіалів ТНК є єдиним способом утримати контроль над ринком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні емпіричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни. Для інвестицій ТНК, орієнтованих на внутрішній ринок, цей чинник відіграє пріоритетну роль незалежно від того, проводить чи не проводить приймаюча країна протекціоністську політику. Хоча протекціонізм стимулює організацію місцевого виробництва навіть на невеликих ринках (іноді в економічно неефективних масштабах), великі ринки є більш привабливими для ТНК навіть в умовах вільної дії ринкових сил. Експортно орієнтовані філіали в цьому разі також виграють, бо в умовах зміни світової кон'юнктури можуть продавати частину своєї продукції на місцевому ринку.

Забезпеченість чинниками виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає: наявність природних ресурсів (особливо важливо для «сировинних» ТНК), вартість некваліфікованої робочої сили, можливість найму кваліфікованих спеціалістів за відносно низьких витрат, ефективність діяльності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допоміжної технологічної інфраструктури. Економічна політика приймаючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику іноземних інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність чинників розміщення визначає закономірності створення виробничих комплексів ТНК. При цьому ТНК, використовуючи ці переваги, можуть мати велику «ринкову владу»« і створювати ефективні «бар'єри для доступу» інших фірм. Але на відміну від попередніх концепцій «монополістичних переваг» вона робить основний акцент на тому, що тенденція зростання конкуренції між ТНК переважає над тенденцією «змови» між ними. Цей висновок має важливе значення для аналізу нових явищ у діяльності сучасних ТНК, еволюції їх організаційної структури і форм операцій.

 

5.3. Сутність регіоналізації та інтернаціоналізації економіки

 

Глобалізації сприяли три основні економіко-технологічні процеси. По-перше, стався перехід передових країн до інформаційного технологічного укладу. По-друге, чітко виокремився в самостійний і незалежний від національних держав транснаціональний капітал. По-третє, виникли принципово нові технології, насамперед інформаційні, комп'ютерні, мережеві (сітьові). Нова якість світу – його глобалізація – проявилася також у тому, що в 1990-ті рр. майже на всій планеті утвердився єдиний тип господарської практики.

Глобалізація як нова якість світу не передбачає тотальної уніфікації соціального та економічного життя планети. Нова світобудова заміщує попередню модель Ойкумени ієрархічною конструкцією геоекономічних регіонів. У рамках глобальної світоекономіки окреслюються контури її спеціалізованих сегментів і самобутніх «великих просторів», які об'єднані культурно-історичними кодами, стилем господарської діяльності, спільними у соціально-економічними чинниками та стратегічними цілями. Їх формування зумовлено економічними, культурами, які мають такі самі глибокі корені, як і культура мови або державного устрою.

Паралельно з процесом глобалізації у світовій економіці відбувається процес її регіоналізації. У світі все більше виявляється тенденція до створення регіональних економічних організацій. Так, створення регіонального економічного простору передбачається в рамках Європейського Союзу. На створення єдиного північноамериканського економічного простору націлені такі держави, як США, Канада і Мексика. Міждержавні інтеграційні процеси характерні для країн Південно-Східної

Азії, арабського світу, країн Центральної і Південної Америки. Регіоналізація поширюється навіть на цілі континенти. Так, країни Африки прагнуть створити Африканський Союз за аналогією з Європейським Союзом.

Регіоналізація розглядається як характерна ознака світової економіки XX ст. Сутність її полягає у формуванні на основі розвитку інтенсивних і глибоких інтернаціональних зв'язків нових, більших інтеграцій (соціально-економічних систем) – союзів, конфедерацій тощо. Суб'єктами регіоналізації можуть бути лише провідні для свого часу суб'єкти міжнародних відносин та їх агенти, що діють на основі отриманих від таких суб'єктів прав і повноважень.

На рівні світової економіки два паралельні процеси глобалізація і регіоналізація, які, доповнюючи один одного, роблять планету єдиним економічним простором, проходять як два паралельні процеси. Цим процесам сприяють інтернаціоналізація продуктивних сил, розвиток всесвітньої інфраструктури, міжнародний поділ праці.

Інтернаціоналізація означає зближення економік різних країн, їх інтеграцію з метою забезпечення економічного і соціального прогресу у світовому масштабі. Інтернаціоналізація виробництва супроводжується інтернаціоналізацією обміну, який включає договірні поставки товарів під інтегроване виробництво або для кооперативних підприємств різних країн. Рамки внутрішнього ринку в цих умовах стають нездатними вирішувати економічні проблеми інтегрованої економіки.

Міжнародна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил розширюють технологічні межі виробництва, спеціалізація господарства проходить по вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо. Це зумовило ситуацію, за якої в даний час приблизно 30% усього товарообігу між розвинутими країнами здійснюється на основі договірних або кооперованих поставок. При цьому транснаціоналізація відтворювальної структури взаємоузгоджує ланки національних економік в єдиний господарський механізм. Ці зв'язки настільки потужні і значущі, що їх розрив позначився на стані національного господарства.

На інтернаціональних засадах у сучасних умовах відбувається підготовка і перепідготовка кадрів з різних професій і профілів знань.

Всесвітня інфраструктура являє собою сукупність національних елементів різних видів транспортних систем, засобів зв'язку, світових мереж інформаційних комунікацій, у першу чергу Інтернет, уніфікованих вузлів статистичних даних, що обслуговують охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, нормальне функціонування спільних об'єктів.

Цілісності світового господарства сприяє міжнародний поділ праці, що виявляється в поглибленні міжнародної спеціалізації і кооперуванні виробництва, посиленні економічних зв'язків між державами. Найважливішими чинниками, що визначають формування цілісності всесвітнього господарства, виступають: розвиток науково-технічного прогресу, який має всеохоплюючий характер, і засобів інформації; інтеграція можливостей використання ресурсного потенціалу планети; зростання небезпеки загальної екологічної катастрофи.

 

5.4. Сучасна економічна революція і тенденції в розміщенні

продуктивних сил

 

На розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації і регіоналізації економічного простору значний вплив має економічна революція, яка розпочалася наприкінці XX ст. і пов'язана не стільки з проривом науково-технічного прогресу в нові таємниці світобудови, скільки з ефективним використанням його численних і різноманітних досягнень, глобальної оптимізації інформаційної сфери, яка отримала назву інформаційної революції. Як наслідок, на планеті відбувається формування економічного середовища, в якому виробництво незатребуваного суспільством товару стає актом ефемерним, таким, що не має вартості. Нова сервісна економіка високопрофесійних послуг, економіка знань різко розширює господарські можливості, що були деформовані в останній третині XX ст. проблемою «меж зростання» природо-витратного виробництва. Інноваційна економіка суттєво послаблює ці «межі». Економіка інформаційна їх фактично не має. У процесі розвитку споживання природних ресурсів не збільшується, а зменшується: відбувається мініатюризація та оптимізація промислових механізмів, ряд нових галузей набули чітко вираженого віртуального характеру. До того ж творчий інтелектуальний дар, на відміну від сировинних та біосферних ресурсів, відновний і невичерпний.

Розвиток і розміщення продуктивних сил значною мірою визначають дві тенденції:

• оптимізаційна (що ґрунтується на інформації як фундаментальному ресурсі суспільства), тісно пов'язана з розвитком фінансово-правових технологій, процесом «каталогізації» світу, становленням системи глобального управління. Ця тенденція веде до розвитку глобалітетів, формування геоекономіки, торгівлі інтелектуальною власністю й брендом, скидання ризиків на дрібні й середні підприємства через систему аутосорсингу тощо;

• інноваційна (що спирається на творчий дар людини), сутність якої полягає в отриманні нового знання та якісній стрибкоподібній зміні штучного середовища життя людини. Ця тенденція проявляється у збільшенні кількості та якісному розвитку різноманітних венчурних, середніх, малих та мікропідприємств (включно до феномена manenterprise [людина-підприємство]). Базисом підприємств нової економіки поступово стають не основні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал, і все частіше – певна критична кількість творчих особистостей, від наявності або відсутності яких часом залежить доля майбутньої організації. Реально функціонуюча сучасна економіка, об'єднуючи досягнення в цих двох сферах: інформаційній та інноваційній, – помітно знижує роль, здавалося б, своїх основних інститутів, як наприклад, приватного власника, основних фондів і навіть (певною мірою) витрат виробництва, маргіналізуючи їх.

Глобалізація в економіці виражається у створенні мереж міжнародних виробництв з швидким розміщенням потужностей з випуску стандартизованої та уніфікованої продукції. У цих умовах тенденцією в розміщенні продуктивних сил є мобільність виробництва, зумовлена мобільністю не прив'язаного до місцевості капіталу. При цьому компанія, що функціонує в тому чи іншому поселенні, належить людям, котрі інвестували її, а не її співробітникам, постачальникам і не населеному пункту, в якому вона розташована. Співробітники компанії, проживаючи у місцевій громаді, не мають права вирішувати  питання її розвитку. Тільки власники й акціонери, яким належить компанія, визначають її долю. Аналізуючи ефективність своїх інвестицій, вони можуть вільно перемістити підприємство в іншу місцевість, в якій існують кращі умови і де можна одержати більшу додаткову вартість. Вони жодним чином не прив'язані до конкретної місцевості, визначеної географічними умовами. Піклуючись тільки про власний бізнес, вони безперешкодно можуть залишити локальну спільноту без роботи чи джерел існування.

 

5.5. Світові міста і формування міст-підприємців

 

У розміщенні продуктивних сил, виробленні його стратегії і напрямів в умовах глобалізації важливого значення набувають світові міста, які відіграють все активнішу економічну роль і є найважливішими базами транснаціонального капіталу і ТНК. Багато світових або глобальних міст за масштабами своєї економічної діяльності перевищують середні національні держави. Наприклад, Токіо виробляє вдвічі більше товарів і послуг, ніж Бразилія; Чикаго за масштабами виробництва порівнюється з Мехіко, половина ВВП якого виробляється в мегаполісі Мехіко [2]. Місто Нью-Йорк виготовляє більше продукції, ніж Російська Федерація. Світові міста стають самостійною силою в економічній та політичній сферах і активно ідуть на союз з ТНК. Фактично на початку XXI ст. склалось ІЗ великих світових центрів в яких базується транснаціональний капітал. Серед них – Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Токіо, Люксембург, Франкфурт та ін. Створення союзів ТНК зі світовими містами, в яких розміщується «ядро» корпорації, являє собою нову тенденцію у розвитку продуктивних сил.

На початку XXI ст. великі міста розглядаються як активні джерела економічного зростання і конкурентоспроможності на національному та інтернаціональному рівнях, оскільки вони визначають економічний, соціальний, науковий і культурний динамізм країни. У процесі еволюції міста поступово перетворюються в території не тільки зосередження цивілізаційних, у тому числі економічних, ресурсів країн, а й забезпечення їх ефективної взаємодії. Тому протягом 90-х рр. XX ст. в Західній Європі почався активний процес формування «міста-підприємця». Це територіальне утворення, яке ініціативно випереджає події і здатне об'єднати місцеві соціальні, політичні та економічні ресурси в єдиний пов'язаний організаційний комплекс, для того щоб розробити чітку стратегію економічного розвитку і забезпечити їй тривалу перспективу. Об'єднувальними системними факторами стали інфраструктура, що обслуговує економіку як сферу підприємницької діяльності (транспорт, зв'язок, освіта, наука), і управління життєдіяльністю і життєзабезпеченням (нові робочі місця, соціальна і житлово-комунальна сфери). У таких умовах виявляється затребуваним і задіяним інтелект, отже, виникають стимули до його розвитку і удосконалення.

Теоретичне обґрунтування міста-підприємця полягає в новому підході до розуміння економічної організації суспільства: увага переводиться з проблеми обмеженості ресурсів на проблему недостатності мотивів. Ресурси самі по собі не є достатньою умовою досягнення мети. Існують країни і регіони, які мають у розпорядженні всі необхідні ресурси, але не досягають великих успіхів у своєму розвитку, тому що виконавці часто не мають належних стимулів для досягнення відповідних цілей. Історією і практикою розвинутих країн світу доведено, що зміст і структура мотивів не менш важливі, ніж обсяг ресурсів, які є в розпорядженні окремого міста. Поняттям «місто-підприємець» описується  взаємна зацікавленість міста і бізнесу, забезпечується включенням в управління містом підприємницької складової.

Формування міст-підприємців в Україні є важливою проблемою регіональної політики держави. Для її реалізації необхідно: підвищити рівень самостійності міст у системі державного управління; сформувати стратегії міського розвитку; посилити увагу до економічного потенціалу міст, що викликано зростанням ролі економічної конкуренції між країнами та містами і прискоренням цього процесу в період глобалізації світогосподарських систем; більш широко застосувати новий управлінський підхід – маркетинг міста, який являє собою створення методами ринкового регулювання сприятливого міського середовища для виробництва товарів і послуг та життєдіяльності населення на основі виявлення, створення і реалізації чинників екологічно і соціально орієнтованої

 

5.6. Центр і периферія в розміщенні продуктивних силі

 

Глобалізація розмежовує світ на центр і периферію. При цьому глобалізована економіка, як абсолютно всі складні системи, функціонує на основі взаємодії центра і периферії, де центр приймає сигнали, віддає накази, забезпечує кругообіг речовини та інформації, а периферія виконує різноманітні функції, забезпечує існування складної системи. За таким самим принципом влаштована і глобалізована економіка. Її центром є розвинуті країни і світові міста, де базується транснаціональний капітал, а периферією – решта світу. Переважно в центрі зосереджені основні інтелектуальні, інформаційні і фінансові ресурси людства, що відбивається на розвитку його продуктивних сил. Тому глобалізація рухається насамперед процесами в найбільш розвинутій частині світу: саме тут зосереджені всі ТНК, виробляється переважна частина ВВП, сконцентровані всі обслуговуючі світову економіку фінансові корпорації. Країни периферії в основному зайняті масовим виробництвом стандартних товарів, сільським господарством, видобуванням і переробкою корисних копалин.

У США, країнах Західної Європи, Японії і деяких інших розвинутих країнах проживає приблизно мільярд населення, рівень життя якого досить високий; це так званий «золотий мільярд». Дані держави розміщені в основному на півночі, тому проблему взаємовідношення центра і периферії часто називають проблемою «Північ Південь». Сучасна світобудова дозволяє «золотому мільярду» споживати 80% світових природних ресурсів, виробляти більше 80 % екологічно небезпечних відходів. Очевидно, перехід до способу життя «золотого мільярда» для всього 6-мільярдного людства навіть у перспективі неможливий просто не вистачить ресурсів і не витримає екологія планети. Така будова несправедлива, але вона склалася в процесі еволюції і сформований поділ функцій закономірний. Бідність і спеціалізація на низькокваліфікованих і дешевих роботах країн периферії дозволяє концентрувати в центрі ресурси для розвитку науки і нових технологій.

Для існування розвинутого суспільства життєво важливо викидати на ринок все нові й нові товари. Виробництво саме таких товарів поряд з різноманітними послугами стало спеціалізацією країн. Випуск товарів, які стають традиційними і масовими, переводиться каналами транснаціональних корпорацій у країни з дешевою робочою силою.

Розвинуті країни через свої ТНК здійснюють прямі інвестиції в країни, що розвиваються. При цьому, виносячи частини виробничого процесу в ці країни, ТНК використовують місцеві умови, ресурси і дешеву робочу силу в основному для виробництва товарів масового попиту, в тому числі для розвинутих країн, включаючи країни базування ТНК. У країнах, що розвиваються, як на дочірніх підприємствах ТНК, так і в самостійних компаніях, виробляються товари, що вимагають відносно низькокваліфіковану працю і дешеву робочу силу. Предметами їх експорту є також продукція сільського господарства, сировина.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) для багатьох країн, що розвиваються, стають єдиним способом переведення виробництва на нові технології. ГІН виступають найважливішим механізмом сучасної світобудови, який дозволяє втягувати країни, що розвиваються, у світове виробництво на сучасному технологічному рівні.

 

Розділ 3. Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і

регіональної економіки

 

Особливості розробки теорій розміщення продуктивних сил і регіональної економіки. Наукові розробки з проблем закономірностей розміщення продуктивних сил. Розробки по принципах і факторах розміщення продуктивних сил. Теорії економічного районування і регіональних комплексів. Теорії планування і регулювання територіального та регіонального розвитку. Інтеграція у світову науку української регіоналістики.

 

3.1. Особливості розробки теорій розміщення продуктивних

сил і регіональної економіки

 

Питання розміщення продуктивних сил і територіальної організації виробництва привертали увагу дослідників ще з часів Київської Русі. У XIX – на початку XX ст. регіональні дослідження в Україні концентрувалися головним чином на вивченні природних продуктивних сил, соціально-економічній географії, природному та економічному районуванні, регіональній статистиці, проблемах регіональних ринків. Але в дореволюційній українській науці не було теоретичних досліджень з регіональної економіки, подібних працям И. Тюнена або А. Вебера.

Регіональні економічні дослідження в Україні, яка перебувала в складі СРСР, розвивались під сильним впливом держави; з кінця 1920-х рр. вони були жорстко орієнтовані на завдання планового управління. З одного боку, це надавало принципово нові можливості для наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил у масштабі всього народного господарства, чого не могли робити регіоналісти Заходу. Але з другого – регіональні дослідження підпорядковувались вимогам централізованої адміністративно-командної економічної системи; в СРСР з надзвичайною регіональною різноманітністю така система створювала численні труднощі для гармонійного соціально-економічного розвитку регіонів і розміщення продуктивних сил, що вплинуло на стан регіональних досліджень. Повнота цих досліджень стримувалась також тривалою недооцінкою ринкових відносин в економічній теорії і практиці, гіпертрофованою увагою до виробництва у збиток соціальній сфері та екології.

Домінуючий вплив марксистської ідеології мав для досліджень щодо розміщення продуктивних сил і в регіональній економіці певні специфічні обмеження, що було зумовлено: абстрагуванням від зовнішніх зв'язків; недооцінкою ролі торгівлі, природних ресурсів, нематеріальних послуг у створенні багатства; розподільчих відносин у підтриманні соціальної стабільності та ін. Зазначені компоненти загальноекономічної теорії відіграють суттєву роль у теорії розміщення продуктивних сил і тому остання у своєму гармонійному генезисі не може спиратися тільки на теорію К. Маркса. Хоча це зовсім не виключає її використання в загальному теоретичному арсеналі регіональної економіки.

Відомо, що економічна наука в СРСР протягом багатьох десятиліть розвивалася практично ізольовано від науки Заходу. Це характерно і для регіональних економічних досліджень. Зближення почалося тільки з кінця 1950-х рр.

Теоретичні і методологічні дослідження з розміщення продуктивних сил і регіональної економіки в СРСР до початку входження у світову науку і переходу до ринкових відносин концентрувалися навколо трьох проблем:

• закономірності, принципи і чинники розміщення продуктивних сил;

• економічне районування;

• методи планування і регулювання територіального і регіональ­ного розвитку.

Найбільшими авторитетами серед радянських регіоналістів-економістів і географів є І. Г. Александров, М. М. Баранський, К. Г. Воблий, В. М. Кубійович, М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, С. Л. Рудницький, Ю. Г. Саушкін,
Я. Г. Фейгін, Р. І. Шніпер та ін.

 

3.2. Наукові розробки з проблем закономірностей

розміщення продуктивних сил

 

По проблемах закономірностей, принципах і факторах розміщення продуктивних сил у різний час написана велика кількість праць. Серед них, на жаль, важко виділити одну-дві класичні роботи, які стали плацдармом для подальшого розвитку науки. Тому багато численні літературні варіації на задану тему утворюють широку нечітку множину визначень, переліків і характеристик закономірностей, принципів, факторів.

Формування закономірностей розміщення відображають наявні чи бажані тенденції і взаємозв'язки в розміщенні продуктивних сил, які зумовлені системою соціально-економічних відносин, стадією економічного розвитку, науково-технічним прогресом, вимогами економічної раціональності. Згідно з парадигмою традиційної радянської політичної економії закономірності є конкрети-заціями, частковими випадками або наслідками об'єктивних економічних законів.

До найважливіших закономірностей, наприклад, відносять:

1) раціональне, найбільш ефективне розміщення виробництва;

2) комплексний розвиток господарства економічних районів;

3) раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх території;

4) вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів. З погляду стратегії розміщення продуктивних сил зазначені закономірності являють собою нормативні вимоги або бажані тенденції, які насправді можуть і не здійснюватися (наприклад, вирівнювання рівнів розвитку). Інші відомі переліки закономірностей включають концентрацію виробництва, ліквідацію відмінностей між містом і селом, більш рівномірне розміщення виробництва і населення тощо. Деякі із сформульованих закономірностей (наприклад, прагнення до «рівномірності») ідеалізують суперечливі процеси еволюції розміщення продуктивних сил; в найсучаснішій літературі вони вже не трактуються як закономірності.

 

3.3. Розробка по принципах і факторах

розміщення продуктивних сил

 

Принципи розміщення продуктивних сил, що сформульовані у працях вітчизняних регіоналістів, конкретизують, доповнюють і частково дублюють закономірності. До найуживаніших принципів належать: наближеність виробництва до джерел сировини, палива, енергії і місць споживання готової продукції; рівномірне розміщення виробництва по території країни; спеціалізація господарства окремих регіонів з метою максимального використання ефекту територіального розподілу праці; комплексний розвиток господарства регіонів; зміцнення обороноздатності країни тощо. Цей перелік далеко не повний.

Дані принципи являють собою перелік вимог або бажаних результатів, які необхідно враховувати або намагатися досягати під час планування розміщення підприємств, розвитку регіонів, у процесі розроблення загальної схеми розміщення продуктивних сил. Кожний принцип окремо має раціональний зміст, але в цілому вони можуть бути несумісними. Наприклад, тільки у виняткових випадках можливо розмістити виробництво неподалік і від джерела сировини, і від джерела енергії, і від місця споживання готової продукції. Посилення спеціалізації виробництва збільшує нерівномірність розміщення цього виробництва по території. Зміцнення обороноздатності вимагає, як правило, такого розміщення виробництва, яке відхиляється від джерел сировини і місць споживання продукції і т. д. Щоб стати інструментами вироблення планових рішень, принципи, так само як і закономірності, мають набути більш конкретного, операційного вираження. Крім того, повинні бути встановлені правила спільного використання ряду принципів.

Фактори розміщення продуктивних сил – це суттєві умови, які необхідно брати до уваги під час вивчення або вирішення відповідної проблеми. До складу факторів зазвичай включають: економіко-географічне положення; населення і трудові ресурси; створений виробничий апарат; інфраструктуру, яка є на території; локалізовані природні ресурси (енергетичні, мінерально-сировинні, біологічні, водні); транспортний чинник; науково-технічний потенціал; форми територіальної організації господарства; якість управління; соціальний клімат та ін. Сукупність факторів поділяється на об'єктивні та суб'єктивні, які відповідним чином групуються і оцінюються за важливістю. Зрозуміло, що склад чинників, які враховуються, залежить від проблеми, що розглядається.

Перехід від стадії індустріального та екстенсивного розвитку до інноваційної економіки та інформаційного суспільства змінює склад і співвідношення враховуваних факторів розміщення продуктивних сил. В Україні цей процес поєднується з трансформацією політичної та економічної систем, створенням багатоукладної економіки, яка вимагає поєднання індивідуальних, групових (у тому числі регіональних) і загальнодержавних інтересів.

 

3.4. Теорії економічного районування і регіональних комплексів

 

Важлива увага теоретиків розміщення до проблеми економічного районування ґрунтувалась на уявленні, що «правильний» поділ країни на великі економічні райони буде сприяти їх комплексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації), посилить їх спеціалізацію в економіці країни. Покладались також надії на те, що загальне економічне районування зможе компенсувати недоліки консервативного адміністративно-територіального поділу країни і в перспективі дасть можливість перейти до державного управління за великими економічними районами.

Починаючи з 1920-х рр., комісії провідних учених розробляли схеми економічного районування країни, які використовувалися в плані ГОЕЛРО і п'ятирічних планах народного господарства СРСР.

Теоретичні обґрунтування економічного районування і пов'язаного з ним формування регіональних господарських комплексів отримали розвиток у працях М. М. Колосовського, О. Г. Діброви, М. М. Паламарчука.

Загальні положення концепції економічного районування М.М. Колосо-вського зводяться до наступного:

• Уся територія країни поділяється на економічні райони, які утворені за виробничими ознаками і являють у своїй сукупності закінчену системі регіональних поєднань продуктивних сил.

• Кожний економічний район є всебічно розвинутою в економічному відношенні територією, що поєднує природні ресурси, виробничий апарат, населення з його трудовими навиками, транспортні комунікації та інші матеріальні цінності найбільш вигідним чином у вигляді виробничого-територіального сполучення (ВТС).

• Основна економічна задача функціонування кожної ВТС полягає у виконанні планових завдань союзного значення з урахуванням географічного положення району, транспортних умов, вигідності експлуатації ресурсів сировини, енергії, праці, а також вирішення оборонних задач.

• Виконання основної економічної задачі призводить до спеціалізації кожного економічного району на тих галузях виробництва, які у ньому можуть бути розвинуті найбільш повно і вигідно, включаючи усі необхідні промислові, енергетичні і транспортні ланки. Обмін між районами обмежується суворо необхідними кількостями продуктів при віднові від зайвих дальніх та зустрічних перевозок. Кожний район здійснює комплексний розвиток господарства на своїй території для найбільш повного задоволення місцевих виробничих і споживчих потреб за рахунок місцевих джерел сировини та енергії.

• Науково-технічна політика індивідуалізується по економічних районах. Для досягнення найвищої заохочуються комбіновані технологічні процеси при переробці сировини, отриманні енергії, використанні праці та обладнання, що призводять до створення районних виробничих комбінатів та виробничо-територіальних комплексів.

• Для кожного економічного району визначаються три категорії виробництв – районного значення (продукція споживається всередині економічного району), міжрайонного значення (для групи економічних районів); загальносоюзного значення – та найбільш вигідніші зони збуту.

• Розвиток кожного району здійснюється у такій формі, щоб сприяти матеріальному і культурному розвитку усіх національностей країни.

Ключовим поняттям у теорії економічного районування М. М. Колосовського було поняття енерговиробничого циклу, під яким розумілась «уся сукупність виробничих процесів, що розгортаються в економічному районі на основі сполучення даного виду енергії і сировини, від первинних форм – видобування і облагородження сировини, для отримання всіх видів готової продукції, які можливо отримати на місці, виходячи з вимог наближення виробництва до джерел сировини і вимог комплексного використання всіх компонентів сировини і енергетичних ресурсів даного типу». М. М. Колосовський вирізнив вісім стійко повторюваних сукупностей виробничих процесів, що є основою для виокремлення великих економічних районів і економічних підрайонів: 1) пірометалургійний цикл чорних металів; 2) пірометалургійний цикл кольорових металів; 3) нафтоекономічний цикл; 4) гідроенергетичний цикл; 5) сукупність циклів переробної індустрії; 6) лісо-енергетичний цикл; 7) індустріально-аграрний цикл; 8) гідромеліоративний цикл. Поєднання циклів та їх сировинних і енергетичних баз на даній території утворює територіально-виробниче ядро економічного району[1].

Створення теоретичних задач і методики економічного районування вирішувало дві основні проблеми. Перша проблема була у створенні об'єктивізованої системи територіального планування, що мала забезпечити за допомогою планових завдань максимальне використання порівняльних переваг економічних районів і мінімізацію транспортних витрат. Другою проблемою було створення єдиної інформаційної і інтелектуальної основи для скоординованих дій тисяч працівників планових органів у центрі і на місцях по розробці і контролю за виконанням планових завдань.

 

3.5. Теорії планування і регулювання територіального

та регіонального розвитку

 

Найбільш сильною ланкою вітчизняної школи розміщення продуктивних сил і регіональної економіки були дослідження, що забезпечували планування розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Ці дослідження були спрямовані на здійснення радикальних зрушень у розміщенні продуктивних сил (рух на Схід і Північ), розроблення регіональних програм і великих інвестиційних проектів, створення методичних засад системи територіального планування і управління (особливо нових форм територіальної організації господарства).

Першим великим союзним центром з регіональних досліджень стала Комісія з вивчення природних продуктивних сил, створена академіком В.І. Вернадським у 1915 р. під час Першої світової війни.

Помітними віхами у прикладних дослідженнях, починаючи з 1920-х рр., були план ГОЕЛРО, обґрунтування економічного районування, розроблення регіонального масштабу першого п'ятирічного плану та ін. Створювались спеціалізовані наукові колективи, які входили у систему Держплану СРСР і Академії наук СРСР, а також держпланів і академій наук союзних республік, вищих навчальних закладів. Головною науковою організацією з регіональних досліджень з 1930 р. були Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС) СРСР і Рада з вивчення продуктивних сил України. Систематично проводились великі експедиції у маловивчені регіони, а також наукові конференції з проблемних регіонів.

З 1960-х рр. різноаспектні і різномасштабні дослідження багатьох наукових і проектних організацій синтезуються у передплановому (прогнозному) документі – Генеральній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил СРСР, у тому числі Схемі розвитку і розміщення продуктивних сил України. У 1970-х рр. паралельно почав розроблятися інший передплановий синтезований документ – Комплексна програма науково-технічного прогресу (що включала розділи по союзних республіках і зведений «регіональний» том). В Україні Комплексна програма науково-технічного прогресу розроблялася Академією наук України, де базовою організацією розроблення був РВПС України. Остання Генеральна схема охоплювала горизонт до 2005 р., а остання Комплексна програма – до 2010 р. Важливим документом була також регулярно поновлювана Генеральна схема розселення УРСР, що узагальнювала схеми районних планувань, проекти розвитку міських агломерацій.

У 1970–80-х рр. активізувалися регіональні дослідження в усіх союзних республіках, були розроблені наукові основи розвитку великих регіональних програм, програми формування територіально-виробничих комплексів, орієнтованих на використання багатих природних ресурсів, локальні програми адміністративно-територіальних утворень.

Результати багатьох досліджень далеко не завжди сприймались економічною практикою. У першу чергу не було характерним для рекомендацій по комплексному (економіко-соціально-екологічному) регіональному розвитку. Регіоналізація і регіоналізм не стикувалися із законами функціонування командної централізованої економіки, інтереси якої представляли навіть не Уряд або Держплан, а галузеві відомства (міністерства), які перетворились у гігантські державні монополії з вертикальним управлінням. Зусилля регіоналістів з пошуку прийнятного «поєднання галузевого і територіального управління» не мог7ли стати успішними, навіть якби біло можливим усунути помилки і діяти більш цілеспрямовано і організовано.

Звісно, вчені-регіоналісти були причетні не тільки до досягнення, а й до помилок у розміщенні продуктивних сил. Певні їх кола підтримували соціально та екологічно шкідливі ідеї гігантоманії у промисловому будівництві, вузької спеціалізації господарства регіонів, переміщення значних мас населення у регіони з важкими умовами життя. Можливості централізованого планування акцентувалися на шкоду економічній самостійності регіонів і підприємств. У 1920-х рр. регіоналісти не акцентували увагу на можливостях нової економічної політики (НЕП), а у другій половині 1960-х рр. не досить активно сприяли переходу економічної реформи на регіональний рівень. Однак основні негативні моменти у розміщенні продуктивних сил і регіональному розвитку СРСР були наслідком не стільки помилкових наукових рекомендацій, скільки систематичного їх ігнорування.

 

3.6. Інтеграція у світову науку української регіоналістики

 

У цілому проблематика типових регіональних досліджень у СРСР, у тому числі в Україні, відповідала вимогам економіки на стадії індустріалізації з перевагою екстенсивних чинників зростання. У радянській регіоналістиці порівняно із західною регіональною наукою недостатньо розглядалися проблеми соціальні, демографічні, екологічні, етнічних відносин, розвитку інфраструктури і сфери послуг, інформаційного середовища, розповсюдження інновацій. Однак у 1970–80-х рр. у структурі радянської регіоналістики поступово накопичувалися позитивні зміни: значно розширилося вивчення соціальних та екологічних аспектів, а також економічних механізмів регіонального розвитку і міжрегіональних відносин.

Порівнюючи теоретичні рівні західної і радянської шкіл регіональної економіки, можемо констатувати суттєву різницю у підходах до побудови теорії і визначенні її призначення.

По-перше, на відміну від традицій західних теорій розміщення і просторової організації господарства, відправними моментами яких є абстрактні ситуації, аксіоматика, прості математичні моделі, радянська школа переважно орієнтувалася на узагальнення емпірики і розв'язання завдань, які ставила практика.

По-друге, якщо західні теорії концентрують увагу на раціональній поведінці економічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, то радянські теорії були виключно нормативними, тобто шукали вирішення питань: де в інтересах єдиного народногосподарського комплексу необхідно розміщувати нові виробництва, куди потрібно переміщувати населення, які нові регіони необхідно освоювати. Безумовно, радянська регіональна школа була орієнтована на більш масштабні проблеми, ніж переважна частина вчених-регіоналістів Заходу.

Відчуження від науки Заходу проявлялося у критичному, у кращому випадку – поблажливому відношенні навіть до найбільш визнаних праць західних регіоналістів і декларуванні безумовної переваги радянської школи. Стандартним прийомом було ототожнення західної і буржуазної науки, її сприйняття як служниці класу, що експлуатує.

Головним негативним наслідком ізоляції від західної науки було «зниження планки» для вітчизняних методологічних розробок, відхід від здорової наукової конкуренції. Співробітництво з вченими соціалістичних країн не могло бути достатньою компенсацією. Від ідеологічного протистояння безумовно страждала і західна регіоналістика, яка не мала умов для об’єктивного вивчення радянського досвіду розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Достатньо відмітити, що до 10970-х рр. на Заході не було видано ні однієї крупної праці радянських регіоналістів.

Наприкінці 1950-х рр. ізоляція радянської економічної науки, зокрема регіоналістики, змінюється періодом «наведення мостів». Активізуються різноманітні форми суспільного життя, підвищується інтерес до досягнень закордонної думки, розширюються міжнародні контакти вчених. Прогрес відбувається швидше у найменш ідеологізованих галузях: використання в економіці математичних методів, системного аналізу, інформатики. Вчені Заходу, особливо ті, хто прийшов до розуміння недостатності ринку для гармонізації просторового розвитку, вивчають радянський досвід планування, господарського освоєння нових регіонів і формування територіально-виробничих комплексів, соціального протекціонізму.

З 1960-х рр. радянські регіоналісти, в тому числі українські, починають брати участь у роботі Міжнародної асоціації регіональної науки, проводяться двосторонні семінари з ученими з регіонального планування і моделювання регіональних систем США, Німеччини, Франції, Нідерландів; публікуються спільні збірники наукових праць. Паралельно здійснюється регулярне співробітництво соціалістичних країн. Так, з 1971 по 1979 р. відбувалися регулярні наради регіоналістів країн – членів РЕВ, виконувались спільні дослідницькі проекти.

Входження вітчизняних регіональних досліджень у світову науку стимулювалося пошуком шляхів реформування радянської економіки і системи державного управління. Цим пояснювалася підвищена увага до вивчення закордонного досвіду і розвитку власних досліджень з економічного регулювання територіального розвитку, індикативного планування, соціальних і економічних проблем регіонів тощо.

Найбільш серйозні наукові дослідження у вітчизняній регіоналістиці, що не поступаються світовому рівню, пов'язані із розроблення і застосуванням методів прогнозування і планування. Були широко розгорнуті дослідження з моделювання розвитку і розміщення галузей та багатогалузевих комплексів; побудови регіональних міжгалузевих балансів, моделей регіонального розвитку; формування територіально-виробничих комплексів, різних типів міжрегіональних моделей; методології розроблення регіональних програм і схем розвитку і розміщення продуктивних сил.

Сьогодні не існує ніяких зовнішніх перепон для розвитку регіональної економіки як єдиної світової наукової дисципліни. Зрозуміло, що різні країни, враховуючи свої об'єктивні відмінності, неминуче матимуть свої пріоритети і особливості у регіональних дослідженнях. Це повною мірою стосується і нової України.

 

 

4. Зарубіжні теорії розміщення продуктивних сил

 

Витоки теорії розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Розміщення сільського господарства – «ізольована держава» Й. Тюнера. Раціональний штандорт промислового підприємства В. Лаунгардта. Розміщення промислового виробництва – теорія штандортів А. Вебера. Розміщення сфери послуг і споживання – теорія центральних місць. Учення про просторову організацію господарства А. Льоша. Просторове поширення науково-технічного прогресу – теорія дифузії нововведень. Теорія життєвого циклу товарів та її вплив на розміщення виробництва «центр-периферія». Концепція технополісів. Загальна теорія розміщення.

 

4.1. Витоки теорії розміщення продуктивних сил

і регіонального розвитку

 

У витоків науки про розміщення продуктивних сил і регіональної економіки стояли класики економічної теорії А. Сміт і Д. Рікардо.

Міжнародний поділ праці, вважав А. Сміт, доцільно здійснювати з урахуванням тих абсолютних переваг, які має та чи інша країна (маємо на увазі регіон). Кожна країна (регіон) повинна спеціалізуватися на виробництві й продажу того товару, щодо якого вона має абсолютну перевагу. Якщо країна сконцентрує свої ресурси на виробництві тільки таких товарів і відмовиться від виробництва тих товарів, щодо яких вона не має абсолютних переваг, то це призведе до збільшення обсягів виробництва й споживання товарів у країнах, що співпрацюють.

Абсолютні переваги, як довів Д. Рікардо, являють собою лише окремий випадок загального принципу поділу праці. Головне – не абсолютні, а відносні (порівняльні) переваги. Навіть країни (регіони), які мають більш високі виробничі витрати по всіх товарах, можуть виграти від спеціалізації і обміну завдяки «грі» на різниці витрат. З аналізу, виконаного Д. Рікардом, випливає два висновки: 1) виграш при обміні отримується не через абсолютну перевагу, а тому що співвідношення витрат у різних регіонах різні; 2) виробництво і споживання всіх товарів може бути збільшено, якщо регіони спеціалізуватимуться на виробництві і торгівлі тими товарами, щодо яких вони мають порівняльні переваги.

Відповідно до цих теорій кожний регіон або територія повинні спеціалізуватися на виробництві тих продуктів, які вони мають можливість виробляти більш ефективно, ніж інші, і вивозити ці товари, одночасно ввозячи ті товари, які вони здатні виробляти, але менш ефективно, ніж інші.

 

4.2. Розміщення сільського господарства – «ізольована  

держава» Й. Тюнена

 

Однією з перших теорій розміщення продуктивних сил була теорія
Й. Тюнена, викладена ним у книзі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки», яка вийшла у 1826 р. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства ґрунту і накладних витрат на землеробство» Йоганна Генріха фон Тюнена з Теллова в Мекленбурзі. Ще при житті автора вона витримала декілька видань, а в подальшому склала ядро цілої дослідницької програми, але не стільки в агрономії або економіці сільського господарства, скільки в економічній географії і регіональній економіці.

Сам Тюнен стверджував, що поняття «ізольована держава» для нього не більше як апарат, як знаряддя пізнання. Він фактично вперше ввів у теорію розміщення загальнонаукові уявлення про «ідеальний об'єкт», «економічний простір», його властивості (перш за все однорідність, або ізотропність), зональні (поясні) структури, градієнти цін і рентні платежі, фактори розміщення й економічні віддалі. Усе це увійшло в понятійно-термінологічний апарат загальної теорії розміщення будь-яких видів діяльності.

Серед передумов теорії Тюнена необхідно відмітити передбачення про економічну рівновагу, тобто рівності попиту й пропозиції в економічній системі «ізольованої держави». Це передбачення відіграє важливу роль у формуванні територіальної структури господарства і його функціонування, включаючи механізми ціноутворення, витрат і земельної ренти.

Основну увагу в теорії Тюнена приділено трьом головним факторам та їх взаємозв'язкам:

1) віддалі від господарства до міста (ринку збуту);

2) цінам на різні види сільськогосподарської продукції;

3) земельній ренті.

Взаємозв'язки між двома першими факторами виражені гранично просто: ціна, отримана за одиницю товару, дорівнює ринковій ціні мінус транспортні витрати, пов'язані з перевезенням товару на ринок. Оскільки транспортні витрати збільшуються із збільшенням віддалі від ринку, остільки будь-який продукт, наприклад, пуд жита, має більшу цінність при виробництві в зоні, розміщеній за 3 км від міста, ніж у зоні, віддаленій на 30 км.

Третій фактор – земельна рента – визначений як віддача на капіталовкладення в земельні ресурси. В «ізольованій державі» земельна рента залежить від географічного положення ділянки землі відносно ринку збуту продукції. Цей вид земельної ренти носить назву диференціальна рента І по місцеположенню (у диференціальній ренті II враховується віддача на додаткові капіталовкладення). Уведення в теорію диференціальної ренти І дозволяє з'єднати всі три фактори і виявити в аналітичній формі загальну закономірність виникнення зон різної спеціалізації.

Взаєморозміщення зон у теорії Тюнена задається формулою:

 

де R – диференціальна рента І по місцеположенню (у дол./км2). Y – урожайність (у т/км2); P – ціна продукту; С – виробничі витрати на одиницю продукції (у дол./1 т продукції); D – віддаль від центрального ринку (у км); F –транспортні витрати (у дол./ткм).

При таких розмірностях у рівнянні ренти при Y=1000 т/км2, Р=100 дол./т, С=50 дол./т і F= 1 дол./ткм величина ренти (R) повинна складати: в центрі міста 50 тис. дол./км2, на віддалі 10 км від нього – 40 тис. ДОД./КМ2, 20 км - тільки 30 тис. дол./км2. На віддалі 50 км і більше від центру міста виробництво даної культури буде збитковим. Конкурентноздатність двох культур i і j на одній і тій же території залежить від їх урожайності Y і відносної доходності (Р-С).

 

Коли для двох культур i і j виявиться справедливою умова то вони утворять дві просторово відмежовані зони; культура і переважає в круговій зоні, що прилягає до міста, а культура j займає кільцевидну зону із зовнішньої її сторони.

Інше співвідношення членів у приведеній нерівності приведе або до зворотної картини розміщення цих культур, коли культура і займе внутрішнє кільце, або до повного витіснення однієї культури іншою на всіх доступних для неї землях, або до вирощування обох культур в одній і тій же зоні, «пліч о пліч», без якої-небудь просторової диференціації на зони.

У межах «ізольованої держави» просторова диференціація у використанні земель у сільськогосподарському виробництві стала результатом дії трьох факторів:

а) номенклатури й обсягів аграрного виробництва, необхідних місту;

б) технології аграрного виробництва й перевезень готової продукції;

в) прагнення кожного виробника до максимізації земельної ренти шляхом виробництва таких видів продукції, для яких положення його земель відносно ринку збуту найвигідніше.

Взаємодія цих факторів призвела до утворення класичних кілець (зон, поясів), зображених на рисунку 4.1.

 

Рис. 4.1. Використання земель у «ізольованій державі»

 

0 – місто; 1 – городництво й садівництво; 2 – лісове господарство; 3 – плодозмінне господарство; 4 – вигонне господарство; 5 – трипільна система; 6 – екстенсивне скотарство.

Ця вихідна схема зонування території була розрахована Тюненом на основі теоретичних передумов і великого обсягу фактичної інформації, яку він багато років збирав, ведучи реальне господарство в Теллові (Мекленбург) і поставляючи продукцію в місто Росток.

Отже, в найближчій до міста зоні найбільш вигідні садівництво й городництво в поєднанні з молочним тваринництвом при стійловому утримуванні худоби круглий рік. Це високоінтенсивне приміське господарство. Родючість ґрунтів підтримується за рахунок їх посиленого удобрювання. Основна причина формування й стабільності зони – близькість до міста й техніка перевезення. При низьких швидкостях гужового транспорту й відсутності холодильників виробництво свіжого молока, овочів і фруктів буде давати найбільший прибуток в умовах достатнього попиту міського ринку.

Друга зона буде зайнята лісовим господарством, яке поставляє в місто дрова головний енергоносій і ділову деревину, на той час Тюнен детально обґрунтував емпіричними даними, що лісове господарство дає найбільшу ренту в цьому поясі порівняно з іншими видами землекористування.

У базовій схемі зонування за зоною лісового господарства розміщені три зони, в яких жито є важливим ринковим продуктом. Істотні відмінності між цими зонами визначаються інтенсивністю землеробства. Із збільшенням віддалі від міста, знижуються виробничі витрати на вирощування жита, що, відповідно, веде до зниження врожайності.

У третій зоні – плодосім'яне господарство. Тут вирощують картоплю, жито, овес, конюшину, пшеницю, відгодовують худобу. Четверта зона відводиться зерновому й молочному господарству, землеробство – семипільне (пар, жито, ячмінь, овес і три поля – вигони й сінокоси). П'ята зона спеціалізується на виробництві зерна, є вигони й сінокоси. В шостій зоні переважає пасовищне скотарство, а землеробство розвивається тільки в споживчих цілях. На ринок поступає виключно тваринницька продукція.

Структури землекористування навколо багатьох європейських і американських міст формувались у своїх основних рисах за територією Тюнена, яка значною мірою пояснювала територіальні структури й розміщення типів господарства. Природно, що кардинальні зміни у видах і способах транспортування сільськогосподарських вантажів, впровадження холодильної техніки та інших методів збереження продукції, гнучкі шкали транспортних тарифів внесли багато змін у вихідну модель Тюнена на всіх рівнях просторової ієрархії. Однак усе це не похитнуло непересічної цінності вихідних положень і дедуктивних методів теорії. Більше того, її проявлення в сучасному світі нерідко виявляються в територіальних структурах, які не мають прямого відношення до сільського господарства – розселенні, рекреації та інших видах людської діяльності. Механізми зонування території по Тюнену набули універсального значення в географічній науці й практиці, а також регіональній економіці.

 

4.3. Раціональний штандорт промислового

підприємства В. Лаунгардта

 

Головне відкриття німецького вченого В. Лаунгардта (W.Launhardt), основна робота якого була опублікована в 1882 р., – метод знаходження пункту оптимального розміщення окремого промислового підприємства відносно джерел сировини й ринків збуту продукції.

Вирішальним фактором розміщення виробництва у В. Лаунгардта, як і у Й. Тюнена, є транспортні витрати. Виробничі витрати приймаються однаковими для всіх точок території дослідження. Пункт оптимального розміщення підприємства знаходиться в залежності від вагових співвідношень вантажів і віддалей, на які вони перевозяться. Для вирішення цієї задачі В. Лаунгардт розробив метод вагового (чи локалізаційного) трикутника (рис. 2).Нехай треба знайти пункт розміщення нового металургійного заводу. Відомі пункт добування залізної руди – точка А (рис. 4.2 ), пункт видобутку вугілля – точка В і пункт споживання заліза – точка С. Транспортний тариф складає 4 (на 1 т/км). Витрати руди на виплавку 1 т заліза дорівнюють а, вугілля – b.

 

Рис. 4.2. Локалізаційний трикутник В. Лаунгардта

 

Відомі також відстані між пунктами (сторони локалізаційного трикутника): АС=S1; ВС= S2; АВ= S3. 

Можливим пунктом розміщення металургійного заводу може бути, в принципі, кожна із трьох точок: розміщення родовищ руди, вугілля й споживача металу. В кожному з цих випадків сумарні витрати, пов'язані з перевезенням необхідних вантажів для 1 т. металу, будуть дорівнювати:

(bS3+S1)t - при розміщенні заводу в точці А;

(а S3+ S2)t - при розміщенні заводу в точці В;

(а S1+ bS2)t - при розміщенні заводу в точці С.

Найкращим пунктом розміщення з розглянутих трьох варіантів буде той, в якому транспортні витрати мінімальні. Однак пошуковий пункт розміщення може не співпадати ні з однією з вершин локалізаційного трикутника, а знаходитися в середині в деякій точці М.

Відстані від внутрішньої точки М до вершини трикутника складають:

АМ=r1, ВМ=r2, СМ=r3. Тоді транспортні витрати при розміщенні металургійного заводу в точці М будуть дорівнювати Т=(аr1+br+r3)t. Виконання вимог Tmin дає точку оптимального місцезнаходження виробництва.

Дана задача має геометричне й механічне вирішення.

Геометричний метод знаходження точки розміщення полягає в тому, що на кожній зі сторін локалізаційного трикутника будується трикутник, подібний ваговому (сторони якого відносяться як, а:b:1). Потім навколо побудованих таким чином трикутників описуються кола, точка перетину яких і є точкою мінімуму транспортних витрат. Цей метод – для випадку, коли співвідношення відстаней S1, S2, S3 відповідають властивості трикутника (одна сторона менше суми двох інших). У протилежному випадку (наприклад, коли S1>S2+S3) точка мінімуму транспортних витрат буде збігатися з однією з вершин локалізаційного трикутника.

Механічне рішення цієї задачі базується на аналогії з методом знаходження точки рівноваги сил. При цьому ваги руди, вугілля, металу виступають у якості сил, із якими притягують виробництво відповідні вершини локалізаційного трикутника. Точка, яка відшукується, є точкою рівноваги трьох ліній, які проходять через вершини локалізаційного трикутника. При цьому до кінця ліній підвішені вантажі (Qa, Qb, Qc), пропорційні a, b, 1. Ваговий трикутник В. Лаунгардта – одна з перших в економічній науці фізичних моделей, що використовуються для вирішення теоретичних і практичних задач.

Викладений метод знаходження оптимального розміщення виробництва застосовується і для великого числа точок (видів сировини) за умови, що вони утворюють випуклий багатогранник.

 

4.4. Розміщення промислового виробництва –

теорія штандортів А. Вебера

 

XIX ст. ознаменувалося широким поширенням першої промислової революції у країнах Європи, Північної Америки, Японії. Провідним енергоносієм стало вугілля, головним конструкційним матеріалом – сталь, основним видом наземного транспорту – залізничний. Сформувались перші великі промислові райони, значення яких виходило далеко за межі національних кордонів – «Чорна Англія», Рур, Лотарингія, Пенсільванія. Здійснювалися процеси концентрації виробництва й капіталу. Практичні задачі розміщення промисловості стимулювали теоретичні пошуки. Відповіддю науки стала робота Альфреда Вебера (молодшого брата видатного соціолога Макса Вебера, який вважав «протестантську етику» важливим фактором розвитку капіталізму». Уже в самій назві книги «Про штандорт промисловості» (1909) А. Вебер вів у науковий обіг нове поняття «штандорт» (від нім. standort – місцеположення, розміщення), яке описувало не реальне, а передбачуване оптимальне розміщення виробництва.

А.Вебер, подібно Й.Тюнену, констатує свою «теорію штандорта промисловості» у «господарсько відокремленій територіальній області», тобто в абстрактних умовах. Своєю задачею він ставить вивчення не виробничих підприємств, розміщених у межах регіональних систем, а лише окремих виробничих одиниць, причому виходить із того, що ця «одиниця» виробляє лише один продукт і охоплює всі стадії виробничого процесу.

Згідно теорії А.Вебера, розміщення підприємства визначається трьома «орієнтаціями»:

транспортною (будівництво підприємств здійснюється там, де затрати на транспорт мінімальні);

робочою або трудоресурсною (будівництво підприємств здійснюється у пунктах із найдешевшою робочою силою);

агломераційною (підприємства розміщуються в центрах скупчення інших промислових підприємств, що веде до скорочення витрат на створення транспортних, комунальних об'єктів, енергетичного господарства, тобто всього того, що називається виробничою інфраструктурою).

При розгляді транспортної орієнтації Вебер брав до уваги дві особливості сировинних матеріалів, які підлягають перевезенню. Він розділив ці матеріали, по-перше, на убіквітети, або повсемістні (вода, глина, дерево) і локалізовані (ті види сировини й палива, які з геологічних або економічних причин можуть бути втягнуті в господарський обіг тільки в певних місцях); по-друге, на чисті, тобто ті, які споживаються без остачі (метал, бавовняне волокно та ін.), і «ваговтрачаючі» (вугілля, залізна руда). Ці особливості сировини впливають на транспортні витрати і тим самим визначають вибір міс­ця розміщення підприємства.

Для розуміння методики розрахунків цих витрат у теорію введені поняття «склад» і «штандортна фігура». Умовність застосування першого терміну визначається його широким значенням, яке не співпадає з нашим звичайним слововживанням. «Складом» (завжди в лапках) позначається місце видобування (отримання, збору) вихідних матеріалів – усіх можливих видів промислової сировини й енергоресурсів. Тоді по кожному місцю споживання по кожному виду продукції можна побудувати географічну фігуру, утворену пунктами розміщення «n складів» і споживчим місцем. Це поєднання і названо Вебером «штандорітною фігурою», на яку слід опиратися кожному виробництву при виборі місця розміщення.

При числі «складів» – 2, штандортна фігура утворює простий трикутник, вершини якого утворені двома «складами» (М) і місцем споживання даного продукту (К) (рис. 4.3).

 

Рис. 4.3. Штандортні фігури при двох «складах» (М)

 

Для пошуку оптимального за транспортними витратами штандорта слід врахувати співвідношення витрат на транспортування локалізованих матеріалів і готової продукції. Відношення ваги локалізованих матеріалів до ваги продукту називається матеріальним індексом. Загальна вага вантажів, які перевозяться від «матеріальних складів» до місця виробництва й товарів від цього місця до місця споживання, називається штандортною вагою.

Якщо для виробництва 100 т якої-небудь продукції потрібно 300 т одного локалізованого матеріалу і 200 т другого, то матеріальний індекс даного виробництва (галузі) буде рівним: (300+200):100=5.

Виходячи з цих же величин, штандортна вага в цілому буде рівна 600, а в розрахунку на одиницю продукції – 6.

Пошук штандорта – оптимального місця розміщення, ведеться в рамках штандортної фігури таким чином. «Допустимо, – пише Вебер, – ми маємо перед собою виробництво, яке працює з двома локалізованими матеріалами, причому для виготовлення 1 т продукту вимагається 3/4 т одного матеріалу і 1/2 т другого. В такому випадку ми отримуємо штандортну фігуру, на «матеріальних компонентах» (лініях, що з'єднують штандорт із «матеріальними складами») якого пересуваються ваги 3/4 і 1/2, в той час як «споживча компонентна» обтяжена 1,0 (рис. 4.4).

 

Рис. 4.4. Штандортна фигура з вагами

Звідси, виходячи з прийнятого припущення, що єдиними факторами, які визначають транспортні витрати, служать вага й віддаль, можна прийти до наступного висновку: ваги, відповідаючи різним компонентам, і є тими силами, із якими різні вершини кутів штандортної фігури притягують до себе штандорт виробництва.

На основі цього підходу з використанням матеріальних індексів і штандортних ваг Вебер обґрунтував три головні закономірності розміщення промисловості, обумовлені транспортною орієнтацією, а саме:

1. При використанні одного або декількох убіквітетів – матеріалів повсюдного поширення – виробництво орієнтується на місця споживання.

2. При використанні одного чисто локалізованого матеріалу штандорт може знаходитися в будь-якому місці між матеріальним «складом» і місцем споживання. При використанні локалізаційного матеріалу й убіквітета штандорт переміщається до місця споживання.

3. Використання одного ваговтрачаючого локалізаційного матеріалу веде до співпадання центру виробництва й місця видобування сировини, а при поєднанні його з повсюдно поширеним матеріалом переміщується до пункту споживання.

Узагальнення цих трьох положень дозволило Веберу дійти до висновку, що єдиним фактором транспортної орієнтації необхідно вважати матеріальний індекс промисловості. Величина цього індексу залежить від долі вагових втрат локалізованих матеріалів, з одного боку, і від розмірів споживання убіквітетів із другого.

Визначення місця, де найнижчий рівень зарплати при високих трудових навичках робітників, дає «робочу орієнтацію» підприємству. Місця, де за рівнем зарплати й продуктивності праці найнижчі витрати на робочу силу, Вебер назвав «робочими пунктами». «Робочі пункти» будуть притягувати до себе штандорти промисловості від пунктів із мінімальними транспортними витратами тільки в тих випадках, коли економія витрат на робочу силу перевищить перевитрати в транспортних витратах, викликані переміщенням виробництва.

У графічній формі це виражається за допомогою ізодапан – замкнутих кривих ліній, що з'єднують точки з однаковими відхиленнями від мінімальних транспортних витрат. Ту ізодапану, яка з'єднує точки, де відхилення від мінімальних транспортних витрат рівні економії на витратах на робочу силу, Вебер назвав критичною ізодапаною. Величина економії на робочих витратах залежить від двох величин:

– абсолютної величини витрат на робочу силу на одиницю продукції;

– частки (у %) скорочення цих витрат у «робочому пункті» порівняно з пунктами мінімальних транспортних витрат.

Умови, які впливають на характер і напрям орієнтації на трудові ресурси, Вебер розділяє на дві групи:

1. Умови, пов'язані з характером окремих галузей промисловості (штандортна вага, матеріальний індекс, індекс робочих витрат);

2. Загальні умови середовища розміщення виробництва.

Чим нижче транспортна вага, тим більший діапазон відхилень штандорта від пункту з мінімальними транспортними витратами до «робочих пунктів» і навпаки. Притягальна сила «робочих пунктів» росте або слабшає паралельно індексу витрат на працю. Зіставляючи обидва показники, що визначають орієнтацію на трудові витрати, Вебер виражає зв'язок між ними відношенням:

розмір витрат на робочу силу 

штандортна вага

 

Підстановка у відношення конкретних величин дозволяє розрахувати числовий показник орієнтації на трудові ресурси, названий робочим коефіцієнтом.

Пояснимо поняття критичної ізодапани і робочого коефіцієнта на простих числових прикладах.

Нехай ізодапани А1 А2, А3, А4 (рис. 4.5.) відповідають росту транспортних витрат на 1, 2, 3, 4 гривні на тону продукції порівняно з аналогічними витратами пункту Р. З іншого боку, нехай витрати на робочу силу дають економію для пункту L1 в 3 гривні, а для пункту L2 – 2 гривні порівняно з аналогічними витратами пункту Р. За цих умов переміщення виробництва з Р в L2 очевидно вигідно, так як L2 лежить всередині своєї критичної ізодапани А1 А1, а значить, збільшення транспортних витрат буде для L2 менше, ніж економія на витратах на робочу силу. Навпаки, переміщення виробництва з пункту Р в пункт L1, який лежить поза своєю критичною ізодапаною А3 А3, невигідне. У цьому випадку ріст транспортних витрат не компенсується й буде більшим, ніж економія на витратах на робочу силу. 

 

Рис. 4.5. Ізодапани і зрушення штандортів

 

Отже, якщо «робочий пункт» лежить всередині своєї критичної ізодапани, переміщення виробництва із транспортного в «робочий пункт» вигідне, якщо поза нею, то переміщення невигідне.

Агломерація є скупчення, або зосередження промислового виробництва в якому-небудь місці, що випливає із суспільної природи виробництва. Таке скупчення може бути виражене у вигляді простого розширення або укрупнення виробничих одиниць або внаслідок спільного розміщення цих виробництв, раніше розосереджених по території.

Вигоди від подібного зосередження пов'язані із зниженням витрат виробництва, створюваних самою концентрацією промисловості. Переваги подібної технічної й просторової концентрації виробництва, обумовлені загальними перевагами крупного виробництва, яке здешевлює продукцію й вигодами від економії на організації різних форм обслуговування окремих виробничих одиниць, які концентруються в даному місці.

Переваги спільного використання сфер послуг в агломерації можуть бути досить різноманітні. Вони включають організацію загальних ринків робочої сили і кредитних послуг, ринкових зв'язків із постачання матеріалами і збуту готової продукції, складським господарством, під'їзними шляхами, енергопостачанням, допоміжними виробництвами, включаючи частини, які виділилися в самостійні виробництва, ремонт, водопостачання й очистку відходів тощо. Усе це веде до помітного зниження виробничих витрат у порівнянні з ізольованим розміщенням виробництва.

Просте укрупнення виробничих одиниць Вебер назвав нижчою стадією агломерації, а просторову концентрацію виробництва без злиття їх в одну одиницю – вищою формою агломерації.

Співвідносячи вигоди агломерації до кількості загальної виробничої маси (сумарної ваги, виробленої в агломерації продукції), ми отримаємо можливість розрахунку ступеня впливу агломерації та її співрозмірності з вигодами від транспортної орієнтації та орієнтації на робочу силу. Величина економії від агломерації, розрахована на одиницю продукції, називається індексом економії від агломерації.

Нехай річному випускові продукції в 100 т відповідає індекс витрат –
10 грн., 400 т – 6 грн., 1600 т – 4 грн., 6400 – 3 грн. Різниця між цими величинами послідовно дає 4,6 і 7 грн. Ці цифри відображають економію від агломерації і служать для виміру вказаного індексу.

Загальний висновок: економія від агломерації веде до відхилення пунктів розміщення виробництва від пунктів транспортних мінімумів і робочих пунктів у тих випадках, коли ця економія покриває додаткові витрати на транспорт і робочу силу, які зросли внаслідок переміщення промисловості в пункти агломерації.

В подальшому, теорія штандортів зазнала критики, уточнення, трансформації з використанням нового математичного апарата – векторного аналізу і лінійного програмування.

 

4.5. Розміщення сфери послуг і споживання

теорія центральних місць

 

Першу спробу дати аналіз розміщення господарської діяльності по економічних центрах зробив німецький географ В. Крісталлер, який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними.

Центральні місця – це економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може представляти собою як сільську місцевість, так і розосереджені поселення міського типу. Центральні місця бувають різного порядку або рангу: чим вище ранг, тим більша територія, що постачається з даного центра. Порядок центрального місця визначається радіусом реалізації його товарів або послуг. Таким радіусом буде максимальна віддаль, на якій даний продукт купується розосередженим населенням. Величина цього радіуса залежить від специфіки продукту та його ціни, а також від густоти населення, розвитку транспорту, рівня доходів споживачів тощо. Території, які обслуговуються центральними місцями, називаються доповнюючими районами. Ті з них, які належать центрам більш високого рангу, займають більшу територію і включають у себе менші за площею доповнюючі райони центрів більш низького рангу.

Найбільш чітко просторова ієрархія спостерігається в організації сфери послуг, як державної, так і приватної. її легко простежити на територіальній організації управління, освіти, охорони здоров'я, оптової й роздрібної торгівлі, банково-фінансової сфери.

В. Крісталлер визначав центральність місця за співвідношенням усіх забезпечуваних ним послуг, що надаються його власним жителям і приїжджим із доповнюючого району, до послуг, необхідних тільки його жителям. Число наданих послуг прямо пов'язано з показником центральності: при високому показнику на кожного жителя припадає багато видів послуг, при низькому – всього декілька.

В ідеальному випадку кожне центральне місце повинно мати обслуговувану ним територію у формі правильного кола, в центрі якого і знаходиться місто. Проте, якщо в деяку площу вписати три або більше суміжних кіл, то між ними залишаться неохоплені простори: найкращими з теоретичної точки зору будуть правильні шестикутники – найбільш близькі до кола геометричні фігури, що повністю покривають територію.

Вивчаючи характер розселення, Крісталлер дійшов висновку про те, що найменша середня віддаль для поїздок покупців у центр, де здійснюються покупки, буде у випадку розміщення населених пунктів на території, яка має форму шестигранника. Він увів поняття «радіус реалізації послуг і товарів» – різний для конкретних видів послуг і товарів. Так, хліб повинен продаватися у кожному населеному пункті, навіть у маленькому селі. За цукром необхідно їхати (йти) у поселення. Відремонтувати взуття можна в майстерні маленького міста. А для того, щоб замовити костюм, необхідно поїхати в середнє або велике місто. Відповідно, число підприємств зростало в міру збільшення ієрархічного рангу поселення.

На основі математичних розрахунків В.Крісталлер зробив висновок, що сама ієрархія від ступеня до ступеня відповідає правильній геометричній прогресії. Якщо у міста є шість нижчих за ступенями поселень (сьоме – саме місто), то у кожного поселення буде 36 сіл, на які направлені відповідні даному рангу поселення послуги і товари. Продовжуючи подібним чином розрахунок оптимальних варіантів організації центральних місць, названий його іменем («крісталлеровська решітка»), Крісталлер показав, що група центральних місць одного рангу буде мати систему доповнюючих районів, що утворюють правильну решітку. Однак у процесі формування цих решіток кругові форми доповнюючих районів залишать при суцільному заповненні території «пусті» ділянки, або зони перекриття двох сусідніх доповнюючих районів. Тому оптимізація геометричних властивостей решіток, як уже зазначалося, приведе до заміни кругових форм шестикутниками – гексагональними структурами (рис. 4.6).

 

Рис. 4.6. Розміщення зон обслуговування і населених пунктів

за територією В. Крісталлера

 

Виникнення подібних правильних структур обумовлено п'ятьма основними передбаченнями теорії центральних місць.

1. Формування структур іде на плоскій необмеженій поверхні з ізотропним розподілом купівельної спроможності населення;

2. Купівля центральних товарів повинна здійснюватися в найближчому центральному місці даного рангу;

3. Доповнюючі райони займають повністю територію, де формується система центральних місць;

4. Поїздки за товарами й послугами повинні бути зведені до мінімуму;

Крісталлер виділив типові розміри цих центральних точок, вирахував віддаль між ними, середню чисельність населення, а також розміри й число жителів обслуговуваних ними територій у відповідності з прийнятою ним гексагональною теорією.

Для розрахунку центральних місць він вибрав таку формулу:

 

В цій формулі Ct – коефіцієнт центральності міста; St – чисельність міського населення, зайнятого в роздрібненій торгівлі; Pt – сумарна чисельність міського населення; Sr і Pr – чисельність населення району, зайнятого в роздрібненій торгівлі і сумарна чисельність його населення.

На основі цієї теорії можна пояснити також розподіл великих сіл на території округу. Деякі з них виробляють певні продукти і продають їх іншим селам. В міру розвитку торгівлі в даній місцевості і у всій окрузі джерело виробництва самої цінної продукції стає головним центом економічного життя округи.

Теорія централізації допомагає осмислити механізм розподілу населення в різних формах населених пунктів. З її допомогою можна аналізувати утворення не лише торгових і міських центрів, але і торгових поселень на берегах річок і морів, і навіть, розвиток таких столичних міст, як Вашингтон, Берлін і Київ, які являються значними політичними й адміністративними центрами, звідки урядові чиновники управляють країною.

Крісталлер сам визнавав, що розростання великих центрів, які пригнічують діяльність проміжних, може докорінно змінити системи ієрархії центральних місць. Крім того, теорія Крісталлера виходить із спонтанного зародження центрів, у процесі становлення торгових або адміністративних зв'язків. Але багато міст не укладається в цю схему, і число таких міст постійно збільшується. Особливо це стосується промислових центрів, які з'явились завдяки наявності корисних копалин, шляхів сполучення й ресурсів робочої сили. Такі міста засновуються не для задоволення потреб даного району.

На основі теорії центральних місць можуть бути сформовані найбільш економічні структури ринкових зон, забезпечені найкоротші маршрути пересувань, створені оптимальні адміністративно-територіальні органи управління.

 

4.6. Учення про просторову організацію господарства А. Льоша

 

Головна праця німецького вченого А. Льоша (A. Losch) «Просторова організація господарства»[1] вийшла за часів другої світової війни (1940 р.). Тому світове визнання вона отримала трохи пізніше.

Дослідження А. Льоша, викладені у зазначеній книзі, мають три прошарки. По-перше, він узагальнює усі відомі теорії розміщення виробництва й розселення, створені за 100 років, і просувається вперед практично по всіх напрямках, зв'язуючи окремі теорії Й. Тюнена, А. Вебера, В. Крісталлера та ін.

По-друге, він розширює предмет теорії розміщення, переходячи від мікрорівня (окремі підприємства й поселення) до проблем формування економічних регіонів. І, нарешті, вершиною вчення А. Льоша стає розроблення принципових основ теорії просторової економічної рівноваги.

А. Льош значно розширює склад факторів та умов, що розглядаються при розміщенні підприємств та їх поєднань (податки, збори, ефекти монополій і олігополій тощо), наслідуючи теорію розміщення усім розмаїттям інструментів мікроекономіки. Він аналізує ситуацію розміщення фірм в умовах конкуренції, коли вибір місцезнаходження визначається не тільки прагненням кожної фірми до максимуму прибутку, але й збільшення числа фірм, що заповнюють увесь ринковий простір. Відповідно у просторовому ціноутворенні окремі фірми мають корегувати ціни з метою захисту свого ринку від проникнення інших фірм. А.Льош доводив оптимальність гексагонального розміщення фірм (у вершинах правильних шестикутників).

А. Льош розглядає економічний регіон як ринок із межами, обумовленими міжрегіональною конкуренцією. Ідеальна форма регіону – правильний шестикутник. Він аналізує декілька типів (рівнів) регіонів, включаючи ринкові зони, що визначаються радіусами конкурентоспроможного збуту відповідних типів продукції, і економічний ландшафт – вищий тип регіону, що об'єднує ринкові зони.

А. Льош посилює також теорію міжрегіональної торгівлі (зокрема, Б.Оліна) при припущеннях про мобільність товару та послуг у короткостроковому періоді й факторів виробництва у довгостроковому періоді.

Найбільшим науковим досягненням А. Льоша, що підіймає його над усіма теоретиками просторової економіки XX ст., є розробка принципових основ теорії просторової економічної рівноваги. Тут А. Льош займає місце, подібне тому, що займає Л. Вальрас у загальній економічній теорії.

А. Льош дав детальний математичний опис ринкового функціонування системи виробників і споживачів, де кожна перемінна прив'язана до певної точки зору. Основними елементами рівнянь моделі рівноваги є функції попиту й витрат. Стан рівноваги по А. Льошу характеризується наступними умовами.

1) місцезнаходження кожної фірми володіє максимально можливими перевагами для виробників і споживачів;

2) фірми розміщуються так, що територія повністю використовується;

3) існує рівність цін і витрат (немає надлишкового доходу);

4) усі ринкові зони мають мінімальний розмір (у формі шестикутника);

5) межі ринкових арен проходять по лініях байдужості (ізолініях), що, за думкою А. Льоша, забезпечує стійкість знайденої рівноваги.

У моделі А. Льоша число рівнянь співпадає з числом невідомих. Автор (як і Л. Вальрас) припускав, що це не тільки необхідно, але й досить для існування рівноваги. Звичайно, що це не так, проте слід мати на увазі, що математичний апарат для доказу існування рівноваги у складних моделях був створений значно пізніше. Моделі А. Льоша притаманні багато спрощуючих припущень, що згодом ставало приводом для критичних зауважень, Проте Для конструктивної критики теоретичних припущень і висновків А. Льоша потрібно піднятись на його рівень мислення й кругозору.

Основний метод А. Льоша – це абстрактно-теоретичний аналіз у його математичній формі. Різницю методу А.Льоша і методів більшості економістів, що мислять менш абстрактно, можна показати на прикладі пояснення такого важливого феномену у просторовій економіці, як територіальний (чи просторовий) поділ праці.

Наприклад, К. Маркс і послідовники його вчення (у тому числі В. І. Ленін для умов дореволюційної Росії) пояснювали «походження» територіального поділу праці регіональними різницями умов виробництва: наявністю чи відсутністю відповідних фунтово-кліматичних умов (для сільського господарства), природних ресурсів (для видобувної промисловості), трудовими навичками населення та іншими факторами.

Методологічний підхід А. Льоша зовсім інший. Питання ставиться таким чином: які умови необхідні й достатні для виникнення територіального поділу праці? При цьому А. Льош виходить із того (як раніше Й. Тюнен і А. Вебер), що територія абсолютно однорідна і споконвічно «пуста». Враховуються тільки два фактори: ефект концентрації виробництва в одному пункті (падіння граничних витрат виробництва із збільшенням випуску) і транспортні витрати по переміщенню продукції до споживачів, рівномірно розподілених по території. Для кожного виду виробництва існує своя раціональна межа концентрації (економії на масштабі), перевищення якої перекривається ростом транспортних витрат. Очевидно, що для різних видів виробництв сполучення вказаних двох факторів дають різні оптимальні рішення. І вже з цієї причини виникають різні концентрації окремих виробництв по території, тобто територіальний поділ праці.

Слід розуміти, що емпіричний (індуктивний) і абстрактний (дедуктивний) підходи не є альтернативними для отримання вірних висновків. Вони цілком можуть доповнювати одне одного при вивченні конкретних ситуацій і проблем. Проте, загальна теорія в принципі не може бути виведена емпіричним шляхом. Досягнення А. Льоша у тому, що він яскраво продемонстрував логіку й операціоналізм абстрактного мислення, відкривши тим самим своїм послідовникам прямий шлях для створення загальної теорії просторової економіки.

 

4.7. Просторове поширення науково-технічного прогресу – теорія

дифузії нововведень 

 

Сучасна науково-технічна революція в багато раз підвищила значимість нововведення у всіх видах діяльності й галузях господарства. Місце в системі міжнародного поділу праці й рівень доходів безпосередньо пов'язані із затратами на НДДКР – фундаментальну й прикладну науку, технологію, дослідні зразки. Найшвидша адаптація нововведень значною мірою визначає і чисто комерційний успіх , і загальний соціально-економічний і культурний розвиток країн і регіонів. Усе це надає теоретичному вивченню просторових закономірностей поширення нововведень у будь-якому виді діяльності великий сенс.

Емпіричний аналіз процесів поширення різних явищ у просторі показав, що вони носять чіткий характер дифузії (лат. diffusio – поширення, розтікання ). В регіональній економіці поняття «дифузія» використовується у двох різних значеннях. Дифузія розширення описує процес, у ході якого деяке явище (матеріального або інформаційного характеру) поширюється від одного ареалу (міста, району, країни) до іншого. При цьому дане явище зберігається і в межах первинного ареалу, нерідко стаючи все більш яскраво вираженим або численним. Наприклад, дифузія нових сортів культурних рослин і тощо.

При дифузії переміщення явище, що вивчається покидає свій початковий ареал і переміщується на нові території. Наприклад, переміщення сільських жителів у міста, що веде в ряді розвинутих країн до обезлюднення сіл; низки масових епідемічних захворювань.

У свою чергу, дифузія розширення має дві основні різновидності – контагіозну й каскадну (ієрархічну) дифузію. Перша з них визначається безпосередніми контактами, що подібні до тих, які приводять до поширення інфекційних захворювань. Контагіозна дифузія знайшла найбільш широке застосування в медичній географії.

Каскадна дифузія пов'язана з поширенням явища через правильну послідовність супідрядних градацій, тобто в рамках ієрархічної системи. Цей процес постійно спостерігається при поширенні нових споживчих товарів і мод по всій ієрархії поселень – від світових центрів до глухих сіл у країнах, що розвиваються. Точніше кажучи, каскадна дифузія зазвичай поширюється «зверху-вниз», у той час як ієрархічна може застосовуватися для аналізу процесів, які зародились на різних рівнях ієрархії, не обов'язково найвищих.

Теорія дифузії нововведень виходить із того, що весь процес економічного розвитку є наслідком виникнення й поширення нововведень, тобто технологічних удосконалень, нових джерел сировини й енергії, нових матеріалів, нових товарів, нових послуг. Дифузія нововведень є одним із напрямів більш широкої сфери – інноватики (англ. Innovation – нововведення), тобто створення, освоєння й поширення різного роду новинок (новацій).

У розвитку просторової дифузії нововведень на Заході можна виділити три періоди.

1. Кінець 1930-х – початок 1950-х рр. – створення основ вивчення просторового поширення ідей і причин їх адаптації у тому чи іншому регіоні;

2. Початок 1950-х – середина 1960-х років – дослідження шведського вченого Т. Хагерстранда і його колег по школі соціальної географії Луцького університету, де поряд з іншими дослідженнями розроблялась ідея інформаційного поля, яке включає в себе і процеси поширення нововведень;

3. Середина 1960-х рр. – нинішній час – використання ідей Хагерстранда в дослідженнях із поширення інновацій для потреб регіональної політики, електоральної географії, інформатики, управління, створення інформаційних мереж і баз даних, аналізу передумов зародження й розвитку новин у регіонах і країнах.

Основи теорії просторової дифузії нововведень були закладені в праці шведського географа Т. Хагерстранда «Просторова дифузія як процес упровадження нововведень», вперше виданої в 1953 р. у старому університетському центрі – Лунді. Основні роботи Т. Хагерстранда отримали широке поширення в науковому світі і дали поштовх численним теоретичним і емпіричним дослідженням у цій галузі.

Почавши з конкретного вивчення процесів дифузії на прикладі нововведень у сільському господарстві Швеції, Хагерстранд зміг побудувати першу теоретичну модель дифузії за допомогою імітаційного підходу. Структура імітаційної моделі визначається рядом формалізованих припущень і правил, що описують вихідну просту версію теоретичної моделі Хагерстранда.

Основні поняття операційної моделі дифузії нововведень – віддаль, поле, контакт, інформація. їх поєднання приводить до ключових понять контактного поля і середнього поля інформації.

Оскільки будь-яка інформація пов'язана із віддалю, необхідний строгий підхід до її виміру. Залежно від характеру дифузії, що вивчається, віддаль може вимірюватись в різних метриках: звичайній евклідовій, коли віддаль береться в кілометрах по повітряній прямій або по шляхах; умовно-евклідовій, коли замість кілометрів використовуються показники транспортних витрат або затрат часу; радіально-кільцевій або прямокутній (манхеттеновій), коли враховується віддаль по мережі шляхів у місті відповідного планування; ранговій, коли враховується перехід з одного рівня на інший, як це проходить у випадку ієрархічної дифузії.

Уведемо припущення, що ймовірність контакту між двома будь-якими індивідами (групами людей, містами, районами) буде слабшати із збільшенням віддалі між ними. Отже, ймовірність отримання інформації обернено пропорційна віддалі між джерелом (передавачем) інформації та її отримувачем (адаптером).

Ця залежність піддається математичному відображенню. Так, аналіз міжміських телефонних розмов виявив експоненціальний характер подібної залежності, тобто по мірі віддалення на одиницю віддалі число переговорів скорочувалось вдвоє. При картографічному вираженні цієї залежності ми отримуємо характерний рисунок, що отримав назву «контактного поля». Воно відображає рівень залежності інформаційних контактів залежно від віддалі між передавачем і адаптером. Це поняття можна використати для аналізу дифузії будь-якого типу.

Для введення уявлення про контактне поле в операційну модель прогнозу процесу дифузії нововведень Хагерстранд використав принцип імовірностей контакту для визначення середнього інформаційного поля, тобто деякої території, в межах якої можуть здійснюватися контакти між джерелами нововведень і адаптерами.

Структура імміграційної моделі Хагерстранда може бути виражена 12-ма формальними правилами.

1. Уводиться припущення, що процес дифузії проходить на однорідній території, яку можна розділити на правильну мережу осередків так, щоб у розподілі населення на кожний осередок приходилась одна людина.

2. Часові інтервали є дискретними одиницями рівної протяжності, і кожний інтервал називається генерацією; початок процесу дифузії відноситься до моменту часу t0.

3. Осередки, що володіють яким-небудь повідомленням, називаються «чарунками» або передавачами і визначаються («мітяться») для часу t0. Навіть один-єдиний осередок може послужити джерелом нового повідомлення, що визначає початкові умови виникнення процесу дифузії.

4. Осередкові чарунки передають інформацію лише один раз на протязі кожного дискретного проміжку часу.

5. Передача здійснюється лише шляхом контакту між двома осередками; ні один із видів масової дифузії, пов'язаних із масовими засобами інформації, не береться до уваги.

6. Імовірність отримання інформації з осередкової чарунки залежить від віддалі між нею й осередком, який отримує інформацію.

7. Про сприйняття інформації можна говорити після того, як хоча би одне повідомлення виявиться прийнятим; осередок, що отримав інформацію з осередкових чарунок в інтервалі часу tх, починаючи з інтервалу tх+1, сам стає передавачем цієї інформації.

8. Повідомлення, отримані осередками, розміщеними за межами території, що вивчається, розглядаються як утрачені і такі, що не впливають на ситуацію.

9. Повідомлення, отримані осередками, які уже сприйняли дану інформацію, розглядаються як надлишкові і такі, що не впливають на ситуацію.

10. В кожний інтервал часу середнє поле інформації по черзі ся над кожною осередковою чарункою.

11. Місцеположення осередку, до якого повинна передаватися інформація від осередкової чарунки визначається всередині СПІ (середнього поля інформації) як випадкове.

12. Дифузія може припинятися на будь-якій стадії, однак, коли всі осередки в межах території, що вивчається, отримали інформацію, ніяких змін у ситуації відбутися не може і процес дифузії на цьому завершується.

Модель Хагерстранда можна використати при аналізі не тільки простих процесів дифузії, результат яких раніше передбачений, але й у більш складних випадках, коли кінцевий результат дифузії нам невідомий. Крім того, модель піддається ускладненню й модифікації, оскільки служить логічною основою для більш реалістичних пояснень процесу дифузії. Коротко зупинимося на основних напрямах цієї модифікації: 1) відмова від однорідної поверхні; 2) оцінка сприйнятливості до дифузії і крива насичення; 3) межі й перепони на шляху процесу дифузії.

Для врахування різного ступеня сприйнятливості населення до нововведень необхідно внести зміни в правило 7. Постулат про сприйняття інформації у момент її надходження дуже спрощує реальний хід процесу дифузії. Емпіричні дослідження показали, що у першому наближенні можна розділити все населення на невелику групу «новаторів», які відразу сприймають новизну, аналогічну групу «консерваторів», які довгий час упираються в її сприйнятті, і невелику проміжну групу, члени якої сприймають новизну пізніше новаторів, але раніше консерваторів. Подібний симетричний хід процесу дифузії зазвичай описується з допомогою 8 – подібної кривої, яка може бути аппроксімована логістичним розподілом, вираженим рівнянням:

 

де Р - доля населення, що сприймає новацію;

     U - верхня межа частки осіб, що сприймає інформацію;

     t - час;

     a - значення Р при t=0;

     b - константа, що визначає швидкість зростання Р з t;

     e - основа натуральних логарифмів (2,718).

Для врахування граничних ефектів у процесі дифузії нововведень необхідно модифікувати правило 9, згідно якого повідомлення, які поширились за межі території, яка вивчається, вважались втраченими і такими, що не впливають на ситуацію. Уведення спеціальної прикордонної зони, що охоплює половину ширини мережі СШ, дозволило процесу дифузії проходити зовнішні осередкові вічка чарунки.

Розвиток теорії дифузії нововведень йде у двох напрямах: у розвитку виробничо-технологічної сфери і в розвитку сфери споживання, тобто нових видів товарів і послуг. Нововведення виникають у полюсах росту і центрах розвитку, а з них передаються в оточуючий їх економічний простір. Зазвичай такими полюсами й центрами є великі міста, де сконцентровані кваліфіковані науково-дослідні й проектно-дослідницькі організації, вищі

навчальні заклади. Отже, їм властиві високі рівні освіти й культури, кваліфікації робочої сили, в них є хороші можливості для обміну науково-технічною Й виробничою інформацією.

 

4.8. Теорія життєвого циклу товарів та її вплив

на розміщення виробництва

 

З теорією дифузії інновацій тісно пов’язана теорія регіонального життєвого циклу товарів. Вона розглядає процес виробництва товарів як процес з декількома стадіями: поява нового продукту, ріст його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій вимагаються великі персональні контакти; тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщене в периферійних регіонах. Але це створює ризик для невеликих міст або скорочення виробництва, поки не появляться інші інновації у великих містах. У відповідності з цією теорією регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвинутих регіонах, наприклад, у вигляді створення освітніх та наукових центрів (технополіси, наукогради і т.п.).

4.9. Модель «центр периферія»

 

Простір, як і всі об'єкти матеріальної і нематеріальної природи, має свої закономірності розвитку, що визначаються концентрацією економічної діяльності в обмежених ареалах, її поширенням у периферійні райони й дрейфом самих центрів у ході економічного розвитку. Розробка просторових моделей функціонування економіки базується на існуванні універсальної циклічності подій, що рухають виникненням, посиленням і нівелюванням цих контрастів.

Модель «центр – периферія» у класичному вигляді була розроблена Джоном Фрідманом у кінці 60-х рр. XX ст. і викладена в книзі «Політика регіонального розвитку».

Кожна економіка являє собою пов'язані воєдино і взаємодіючі між собою зони. У просторі якість економіки, рівень економічного розвитку, техніка, культура змінюються у напрямку від центральних районів до периферійних. Ці райони – антиподи – центр, що об'єднує саме передове (місце зародження технологічних і соціальних нововведень), і велика периферія – середовище їх поширення (із рідким населенням, що характеризується архаїчністю, відсталістю, можливостями легкої експлуатації зі сторони центру) проявляються на всіх рівнях: глобальному, регіональному, на рівні країни. Периферія неоднорідна – вона має внутрішню (ближчу) природу, яка тісно пов'язана з центром і отримує безпосередньо від нього імпульси до розвитку, і зовнішню (дальню), на яку центр не здійснює практично ніякого впливу.

Постійне домінування центру над периферією забезпечується по­стійною інноваційною діяльністю: в центрі найбільш інтенсивні контакти, доступ до інформації. Крім агломераційного ефекту, економічне домінування Центру забезпечується за рахунок викачування ресурсів із периферійних районів, що посилює і закріплює відмінності між ними. Галузі, що більше не відповідають статусу центру (напр., старі галузі промисловості – металургія, Рутинні трудомісткі виробництва в нових галузях і деякі невиробничі, напр. вузькоспеціалізовані науково-дослідні функції), витісняються на ближчу, а потім і віддалену периферію. Цей процес, який отримав назву «дифузія застарілих нововведень», хоч і сприяє певному розвиткові периферії, але й закріплює її підпорядковане положення по відношенню до центру.

Центр і периферія на будь-якому просторовому рівні пов'язані між собою потоками інформації, товарів, робочої сили. Поширення нововведень та інформації здійснюється на трьох рівнях: 1) від провідних економічних районів національного хартленду до районів периферії – хінтерленду; 2) від центрів вищого рівня до центрів другого порядку; 3) із великих міст у прилягаючі райони.

В результаті цих взаємодій, не зважаючи на постійне підтягування периферії, розрив між нею і центром зберігається. Контрасти «центр – периферія» дають імпульс виникненню й відтворенню територіальної нерівності, яка посилюється нерівномірністю економічного зростання.

 

4.10. Теорія поляризованого розвитку

 

Важливий напрямок у дослідженнях регіональних господарських систем пов’язаний з теорією поляризованого розвитку (ТПР). Теорія поляризованого розвитку в західній просторовій економіці являла собою спробу створення вичерпної концепції економічного розвитку проблемних регіонів (насамперед слаборозвинених, депресивних, нового господарського освоєння і т.д.). Заснована на концепції поляризації, дана теорія виходить з передумови, що в умовах високоіндустріального суспільства економічний ріст не поширюється гомогенно в просторі, а відбувається під впливом імпульсів, розповсюджуваних окремими концентраціями промислового виробництва.

Теорія поляризованого розвитку набула особливо широкого поширення за рубежем як інструмент державного регіональної політики, що дозволяє охарактеризувати її як теорію, яка серед інших зарубіжних підходів, мабуть, найбільш повно поєднує теорію і практику регіонального розвитку.

Теорія поляризованого розвитку (ТПР) розуміється як вчення, що пояснює динаміку просторових виробничих структур, процеси розвитку в сфері просторової організації господарства.

Виникнення ТПР прийнято пов’язувати з роботами французького економіста Франсуа Перру. Запропонована Ф. Перру теорія полюсів росту являє собою теорію незбалансованого (чи нерівномірного) росту, що будується шляхом включення фактора простору в загальну економічну теорію. Сама концепція незбалансованого росту ґрунтується, у свою чергу, на явищах поляризації. Теорія полюсів росту Ф. Перру являє собою вчення про просторові закономірності економічного росту.

Ф. Перру обґрунтував класифікацію галузей виробництва за тенденціями їх розвитку, виокремивши галузі, які розвиваються повільно (текстильна, вугільна, суднобудівна та ін.), галузі, які розвиваються, але не здійснюють істотного впливу на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання), а також галузі, які швидко розвиваються і втягують у процес розвитку інші галузі (верстатобудування та ін.). Місце розташування комплексу галузей, які динамічно розвиваються, Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. Він розробив модель взаємодії полюса і оточення. Ключове значення в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. Обґрунтовуючи взаємозв’язки профілюючих галузей, Перру ввів поняття «комплекс галузей», яке є фактично аналогом терміна «територіально-виробничий комплекс».

В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і у першу чергу пріоритетних галузей, що створюють нові товари та послуги. Ті центри і ареали економічного простору, де розташовуються підприємства галузей, що лідирують, стають полюсами тяжіння чинників виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це веде до концентрації підприємств і формування полюсів економічного зростання.

Ж. Будвіль показав, що як полюси зростання можна розглядати не тільки сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території (населені пункти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. За визначенням Будівля, регіональний полюс зростання являє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в урбанізованій зоні і здатних викликати подальший розвиток економічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, полюс зростання можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності чи як сукупність міст, що мають комплекс швидко зростаючих виробництв.

Х.Р. Лаусен деталізував уявлення про полюси економічного зростання. По-перше, полюсом зростання може бути регіональний комплекс підприємств, пов’язаний з експортом регіону (а не просто з провідною галуззю); по-друге, система полюсів і кожен з них окремо зростають за рахунок імпульсів, породжених національним попитом, що передається через експортний сектор регіону; по-третє, імпульс зростання передається другорядним галузям через посередництво ринкових зв’язків між підприємствами, а також географічної периферії.

Теорія полюсів зростання отримала розвиток у працях П. Потьє про осі розвитку. Основна ідея полягає в тому що теорії, розміщені між полюсами зростання, забезпечуючи транспортний зв’язок, отримують додаткові імпульси зростання завдяки збільшенню вантажопотоків, розповсюдженню інновацій, розвитку інфраструктури. Тому вони перетворюються в осі (коридори) розвитку, що визначають разом із полюсами зростання просторовий каркас економічного зростання великого регіону чи країни.

У сучасній практиці просторового економічного розвитку ідеї полюсів зростання реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків, єврорегіонів.

Ключовими поняттями в теорії Ф.Перру є поняття економічного простору, полюса росту і центра розвитку.

Економічний простір являє собою деяке силове поле, що поширюється підприємствами, фірмами і їхнім взаємозв’язками. Ці процеси економічного росту розподіляються в просторі нерівномірно і концентруються (поляризуються) в обмеженому числі галузей, підприємств, фірм, здатних сприймати технічні й організаційні нововведення. Такі галузі (їх називають пропульсивними) підкоряють собі навколишній економічний простір і впливають на розвиток залежних від них галузей (фірм), створюючи ефект домінування чи поляризації.

Полюс росту розуміється як ядро, навколо якого здійснюється процес розвитку і розміщення продуктивних сил і який включає до свого складу певний набір підприємств, здатних сприймати технічні й організаційні нововведення і поширювати імпульси росту на навколишню територію.

Центр розвитку – конкретний пункт (центр, місто), на території якого розміщується полюс росту. Процес концентрації економічного росту в окремих точках економічного простору (центрах розвитку) і поширення економічного росту від полюса називають поляризацією.

У центрі уваги ТПР знаходяться два питання:

1) у яких саме точках економічного простору (фірмах, підприємствах і т.д.) концентрується ріст;

2) яким чином, по яким каналам поширюється ріст і як пов’язані з цими каналами кінцеві результати?

Першим є власне кажучи питання про те, які елементи економічного простору можуть стати полюсами росту. Ними можуть бути такі елементи, що здатні породжувати певні поляризаційні ефекти.

Поляризаційний ефект є результатом відображення концентрованого економічного росту, що включає, зокрема, агломераційний, мультиплікативний і інноваційний ефекти. Розглянемо їх докладніше.

Ефект агломерації безпосередньо випливає  з явища концентрації виробництва і, в свою чергу, може бути трьох наступних видів.

І. Економія масштабу – виражається в економічному ефекті великого виробництва в порівнянні з дрібним, розпиленим.

2. Економія локалізації – пов’язана з одержанням вигод від концентрації декількох підприємств на одній площадці.

3. Економія урбанізації – відбиває вигоди, що отримуються за рахунок використання єдиного господарства, включаючи інфраструктуру.

Ефект мультиплікатора обумовлений наявністю у об’єктів, що складають полюс росту, розгалужених прямих і зворотних зв’язків. Характеризує міру «помноженого впливу» (позитивного зворотного зв’язку) зміни однієї величини (вхідної) на зміну іншої (вихідної) у керованій системі.

Прикладом регіонального мультиплікатора може бути мультиплікатор зайнятості, що відбиває співвідношення між зайнятістю в трьох групах галузей регіонального господарського комплексу – галузях спеціалізації і галузях, що виконують комплексуючі функції, – допоміжних і обслуговуючих.

Регіональний мультиплікатор зайнятості є відношенням зайнятості в цілому до зайнятості в галузях (на підприємствах) спеціалізації регіону:

 

де j – галузь спеціалізації;

    q частка зайнятих у допоміжних виробництвах;

– зайнятість у регіоні в цілому;

- зайнятість у галузях (на підприємствах) спеціалізації цього регіону.

Очевидно, що >1.

Якщо prчастка зайнятих у допоміжних і обслуговуючих виробництвах, то:

 

Звідси:

 

Інтенсивність виконання базових функцій (чи інтенсивність розвитку галузей спеціалізації) виміряється зворотною величиною – як відношення зайнятості в галузях спеціалізації до загального обсягу зайнятості в регіоні:

 

Очевидно, що чим більше , тим у регіоні вище рівень розвитку допоміжних і обслуговуючих виробництв. Співвідношення зайнятості в галузях спеціалізації і комплексуючих галузях може характеризувати рівень збалансованості регіонального комплексу, а також служити одним з індикаторів його ефективності.

Інноваційний ефект – ефект, що отримується за рахунок впровадження і поширення (дифузії) нововведень. Зв’язаний з урахуванням фактора НТП. Поширення (дифузія) нововведень являє собою процес розширення території, що охоплюється новою технікою й іншими технологічними нововведеннями (тобто відбиває територіальний аспект розвитку наукового технічного процесу).

Нововведення виникають у певних центрах (полюсах росту), звідки передаються  в оточуючий їх економічний простір. Такі центри носять назву «генераторів прогресу» (чи інкубаторів нових ідей), у них концентруються кваліфіковані наукові і виробничі кадри, наукові, виробничі і фінансові бази, тобто все те, що необхідно для генерації нововведень і їх реалізації. Швидкість дифузії нововведень залежить від розвитку систем інформації і комунікації, а також від якості робочої сили (рівня її кваліфікації, освіти, систем управління і т.п.), тобто в цілому від розвитку в регіоні четвертинних видів діяльності.

На використанні концепції дифузії нововведень будуються дослідження в галузі розвиток міських систем і в цілому процесів урбанізації. Ідеї дифузії нововведень знайшли подальше застосування і розвитку у концепції технополісів.

Варто відмітити, що для теорії поляризованого розвитку характерні численні спроби її практичного застосування до дослідження проблем господарського розвитку конкретних районів. Тому зупинимося коротко на деяких прикладних аспектах даної теорії.

Вважається, що для практичного використання ТПР необхідно вирішити наступні питання:

1) виділити галузі, здатні поширювати імпульси росту (скласти полюс росту);

2) визначити пункти (центри розвитку), у яких варто реалізовувати проекти, зв’язані з економічним розвитком;

3) знайти оптимальні  системи районування (що необхідно для визначення хінтерландів для кожного полюса);

4) визначити мережу комунікацій і інших елементів інфраструктури (тобто забезпечити необхідні передумови для розвитку полюсів чи росту всього того, за допомогою чого можуть передаватися імпульси росту від полюса в навколишній економічний простір).

Очевидно, що в ТПР ключове значення для розвитку економіки регіону надається правильному вибору такої галузі (чи галузей) і точок її (їх) розвитку, які здатні забезпечити максимальні темпи розвитку. На підставі теоретичних побудов і аналізу емпіричних даних потрібно знайти полюс росту, вибрати центр розвитку і створити для них найбільш сприятливі умови шляхом посилених інвестицій з боку держави (головним чином в інфраструктуру). Таким чином, ТПР для своєї реалізації передбачає конкретні умови країн, у яких здійснюється державне регулювання регіонального економічного розвитку.

Як правило, політика поляризованого розвитку в різних країнах здійснюється на практиці шляхом розробки і реалізації так званих індикативних програм поляризованого розвитку. Такі програми звичайно включають ряд типових елементів: список обраних полюсів із вказівкою їхнього складу; порядок фінансування програми і управління її виконанням; прогноз економічного розвитку регіону, а також довгострокові програми розвитку окремих полюсів. У таких програмах виділяється мережа відібраних пунктів (по всій країні або в окремих її частинах) і можливий склад полюсів росту і визначаються заходи для розвитку цих пунктів. Ці заходи можуть включати прийняття певної концепції розвитку (вибір стратегії – ріст економічного потенціалу і рівня життя), програму виробничого і невиробничого будівництва, запровадження спеціальних органів управління, введення заходів стимулювання як адміністративного, так і економічного характеру. Таким чином, важлива роль у формуванні полюсів росту приділяється державі.

У цілому, можна назвати три основні сфери діяльності держави при формуванні полюсів росту і центрів розвитку:

1. Встановлення територіально диференційованих пільг підприємцям, що розміщають свої підприємства в даному місці з визначеною (мінімальною кількістю робочих місць. Характер таких пільг може бути самим різноманітним. Наприклад, це можуть бути: субсидії, гранти, податкові, кредитні й амортизаційні пільги, інвестиційна допомога, різного роду премії і т.д. У різних країнах, звичайно визначається свій набір подібних пільг. Усі ці заходи спрямовані на залучення в регіон приватного капіталу.

2. Державні капіталовкладення в інфраструктуру.

3. Організація промислових комплексів, коли держава заздалегідь визначає майбутню структуру полюса росту. У цьому випадку держава надає пільги і право користування інфраструктурою не будь-яким фірмам, а тільки тим, що представляють певні галузі. Держава може створювати підприємства-пілоти з наступною їхньою реприватизацію. У розвинутій формі відбір полюсів зводиться до виділення системи промислових комплексів і їх хінтерландів, що утворить територіальну організацію поляризованого розвитку.

У цілому, теорія поляризованого розвитку широко ввійшла не тільки в науковий обіг закордонних економістів, регіоналістів, географів і соціологів, але й у практику регіонального розвитку, ставши основою державної регіональної політики. Причому сама теорія поляризованого розвитку будується, власне кажучи, як синтез різних концепцій, що, з одного боку, забезпечує їй певну широту в постановці проблем регіонального розвитку і територіальної організації виробництва і, з іншого – дозволяє оперувати різними методами і моделями для вирішення таких проблем.

 

4.11. Концепція технополісів

 

Важливий напрямок у дослідженнях регіональних господарських систем пов'язаний з концепцією технополісів, що з’єднує в собі технічну і регіональну політику держави.

Пошук нових шляхів вирішення регіональних проблем і пристосування існуючих економічних структур регіонів до впровадження удосконалених технологій призвів до виникнення різних територіальних форм розвитку продуктивних сил, однією з яких є технополіс.

Технополіс – особлива форма просторової організації продуктивних сил, що має метою створення бази швидкого розвитку наукомістких галузей промисловості, які згодом повинні дати імпульс прогресивному росту економіки певних регіонів і тим самим – економіки країни в цілому.

Технополіси набули поширення в багатьох країнах, у тому числі в Японії, де вони перетворилися в основний інструмент державної регіональної політики. Впровадження технополісів у практику регіонального розвитку в Японії відноситься до початку 80-х рр. ХХ ст.

В основі концепції технополісів лежить ідея про те, що для подальшого прискорення НТП у промисловості і розвитку наукомістких виробництв повинні створюватися спеціалізовані науково-виробничі містечка – технополіси, в яких повинні бути забезпечені найкращі умови для органічного поєднання наукових досліджень (особливо прикладного характеру) з виробництвом для якнайшвидшого впровадження НТР у промисловість. Одночасно в технополісах повинні бути створені комфортабельні житлові зони з найкращими культурно-побутовими й екологічними умовами, щоб залучити сюди вчених і фахівців.

Поштовхом до формування концепції японських технополісів послужили труднощі, що пережила країна після другої енергетичної кризи в 1979 р. Важка промисловість Японії перебувала в депресивному стані, а традиційна політика Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості вже не давала результатів. Нові явища в економіці Японії на початку 80-х рр. (структурна перебудова, спрямована на ліквідацію сформованих територіально-галузевих диспропорцій, перехід до переважно інтенсивної моделі економічного росту на основі використання досягнень НТП, софтізація і сервізація економіки й ін.) змусили уряд кардинально переглянути багато стратегічних напрямків своєї політики і зробити фактор НТП одним із ключових не тільки в загальноекономічних, але й регіональних планах.

Основою кожного технополіса є так званий інкубатор нових технологій (чи науковий центр). Технологічний інкубатор у промисловості являє собою засіб, використовуваний урядом для становлення підприємств, що роблять ключовий вплив на ріст венчурних виробництв і розвиток технологій.

В основі технополіса лежить науковий центр, що виступає в ролі «інкубатора» нових ідей. Ці ідеї підхоплюються надалі дослідними підприємствами «поясу впровадження», що втілюють їх у готові вироби, розробляють технологію його виробництва. Далі ця технологія передається на великі промислові підприємства. Переваги подібного поєднання у швидкому впровадженні у життя наукових досягнень.

Таким чином, технополіс – це територіально-виробниче утворення, що включає наукомісткі виробництва і базу для їхнього розвитку (наукову, виробничу і т.д.), що повинно забезпечувати розвиток економіки окремих регіонів і країни в цілому. Підвищення частки наукомістких галузей і активізація діяльності високотехнологічних виробництв на території окремих відносно відсталих регіонів покликано стимулювати соціально-економічний розвиток у даних регіонах.

Кінцева мета політики технополісів полягає в створенні умов для швидкого розвитку наукомістких галузей промисловості, що повинні забезпечити економічний ріст не тільки визначеного регіону, але й країни в цілому. Слід відмітити, що основна ідея технополісів близька до засад теорії поляризованого розвитку, що дозволяє розглядати технополіси як один з варіантів політики поляризованого розвитку, однак на якісно новому, сучасному рівні.

У цілому, технополіси в Японії мають наступні цілі:

1) адаптувати існуючу виробничу структуру регіонів до більш  гнучкого реагування на появу технологічних нововведень;

2) стимулювати соціально-економічний розвиток у відносно відсталих регіонах через активізацію діяльності високотехнологічних виробництв на території даних регіонів;

3) розвантажити великі міські агломерації (насамперед Токійську й Осакську) шляхом виводу за їхні межі великої частини наукомістких виробництв;

4) допомогти дрібним і середнім компаніям (в основному тим, що розташовуються поза основними індустріальними зонам) підвищити їхню технічну оснащеність і конкурентоздатність їх продукції.

Реалізація ідеї створення технополісів здійснюється через встановлення на регіональному рівні тісного контакту між основними учасниками процесу формування технополіса, у якості яких виступають; 1) місцеві органи влади; 2) місцевий науковий потенціал; 3) приватний капітал. Інтеграція цих трьох сил є необхідною умовою для проведення спільної політики комплексного розвитку регіонів.

Основні вимоги, пропоновані для проведення політики технополісів у життя, зводяться до наступних умов.

1. Програма розвитку кожного технополіса повинна бути складовою частиною єдиної державної програми соціально-економічного розвитку країни, що забезпечує узгодження інтересів держави і регіону.

2. Обов’язкове врахування у процесі промислового виробництва новітніх досягнень науки і техніки.

3. Підготовка фахівців повинна здійснюватися силами місцевого університету чи коледжу. Для розміщення технополісу вибирається такий пункт (місто), у якому є хоча би один вищий навчальний заклад.

Широкий розвиток концепції технополісів саме в Японії пояснюється тими принципами, якими керуються в даній країні при проведенні регіональної політики.

Так, по-перше, вважається, що необхідною умовою розвитку виробництва є ресурсозбереження (ресурсномістке виробництво в сучасних умовах є неприйнятним. Політика ресурсозбереження неможлива без всебічного врахування фактора НТП).

По-друге, в Японії обмежені земельні ресурси. В умовах земельного дефіциту вигідним є будівництво дрібних і середніх наукомістких підприємств, що не вимагають значних промислових площадок. Наприклад, для розміщення такого наукомісткого виробництва, як виробництво комп’ютерів і мікропроцесорів потрібно всього 10 га землі.

По-третє, промислові центри невеликих масштабів (якими є технополіси) можуть цілком забезпечуватися на місці водою, електроенергією, робочою силою і т.п., тому що обсяг споживання порівняно невеликий. Крім того, при невеликих масштабах промислових комплексів легше й ефективніше вирішувати проблеми охорони навколишнього середовища.

По-четверте, транспортабельність продукції галузей високих технологій підвищується завдяки наявності добре налагодженої національної транспортної мережі, у тому числі високошвидкісних залізниць на усій території Японії, а також за рахунок невисокої вартості перевезення вантажів.

Таким чином, технополіси створюються для розвитку екологічно  нешкідливих виробництв, енерго- і матеріалозберігаючих, територіально компактних виробництв, які характеризуються одночасно і меншою капіталомісткістю, і більш швидким оборотом капіталу.

В цілому, можна відзначити ряд особливостей японського варіанту технополісу.

1. Ідея технополісів зародилася в період, коли відбувся перехід від високих і надвисоких темпів економічного росту до їх стабілізації (80-і роки) і тому з метою економічного пожвавлення виникла необхідність якісно змінити структуру господарства. Технополіси саме здатні надати таку можливість, забезпечуючи пріоритет найбільш передовим, наукомістким галузям і технологіям. Серед них – виробництво авіаційної і ракетно-космічної техніки, апаратури для космічних досліджень, композиційних матеріалів, оптичних приладів і волокон, медичної електронної апаратури, промислових роботів, інтегральних схем, комп’ютерів, промислової кераміки і виробів з неї, фармацевтичних препаратів і медичного устаткування й ін.

Відповідно до обраних галузей у технополісах повинні готуватися кадри, проводитися наукові дослідження по трьох великих і пріоритетних для Японії напрямках: електроніці, біотехнології, нових матеріалах.

2. Виконання проекту технополіса цілком покладається на місцеві органи влади, що самостійно вибирають шлях розвитку, вирішують питання створення інфраструктури і розвитку місцевої промисловості, розміщення підприємств приватних компаній і т.д. При цьому технополіси повинні фінансуватися в основному за рахунок місцевих джерел, не обтяжуючи державний бюджет. Самофінансування, як вважають у Японії, дозволяє префектурам позбутися комплексу провінційності, додає їм більше впевненості у своїх силах.

3. Кожен технополіс орієнтований на створення і розвиток нових промислових центрів на базі «технологій ХХІ століття»(на відміну від того, що попередні господарські проекти передбачали створення нових промислових центрів на вже існуючій матеріально-технічній базі). При створенні технополісів центр ваги переноситься на наукові дослідження, підготовку кадрів, тобто на «м’яку інфраструктуру».

4. При реалізації проектів технополісів пріоритет у розвитку надається підприємствам дрібних і середніх розмірів, що дозволяє економіці швидко реагувати на будь-які прояви НТП. Компактні виробничі одиниці легше «вписуються» у навколишнє середовище і менше забруднюють його, не вимагають великих площ, великих джерел води й енергоресурсів. Крім того, перегляд уявлень про оптимальні розміри виробничих одиниць дає можливість брати участь у проекті «Технополіс» дрібним і середнім компаніям, які в нових економічних умовах володіють певними серйозними перевагами, маючи полегшену організаційно-управлінську структуру, велику мобільність при переході до випуску нової продукції. Однак, за своїм технічним рівнем більшість з них поступаються великим фірмам. Тому в технополісах намічається забезпечити умови для переливу передових технологій на місцеві дрібні і середні підприємства. Передбачається також розробляти і впроваджувати спеціальні дрібномасштабні технології.

5. Для технополісів характерне розширення ролі вузів в освоєнні регіонів: вони повинні не тільки готувати інженерно-технічні і науково-дослідні кадри для високотехнологічних галузей промисловості і виробництв, але й проводити спільні з промисловістю дослідження. Це дозволяє підвищити технологічний рівень підприємств у регіонах, де розташовані технополіси, формувати там елементи «м’якої інфраструктури».

6. Важливою особливістю технополісів є те, що на відміну від попередніх регіональних програм, націлених майже винятково на розвиток виробничої сфери, у технополісах велике значення приділяється будівництву соціальної інфраструктури, зокрема втіленню в технополісах передових ідей містобудування, сполученню красивої архітектури з природним середовищем, місцевих традицій з побутовим комфортом.

Проект «Технополіс» був прийнятий у Японії в 1983 р. Створення технополісів планувалося насамперед у відносно відсталих районах країни, на периферії Тихоокеанського промислового пояса, с метою створити сприятливі передумови для активізації в цих місцях господарської діяльності, для широкого залучення приватного капіталу. Спочатку передбачалося створення 7-8-ми технополісів. Однак місцеві органи влади, регіональні економічні організації і приватний капітал виявили велику зацікавленість щодо реалізації концепції технополісів (40 з 47-ми префектур висловили бажання брати участь у проекті «Технополіс»). Тому було вирішено збільшити їхнє число.

У грудні 1984 р. урядом Японії були затверджені програми розвитку 14-ти технополісів. В даний час у Японії в рамках проекту «Технополіс» діють 26 технополісів.

Варто особливо підкреслити, що прийняття концепції технополісів за основу регіональної політики супроводжувалося в Японії і законодавчим закріпленням цього факту, тобто встановленням правового механізму регулювання процесу розробки і реалізації проекту технополіса. Закон технополіса був прийнятий у Японії в 1983 р. Відповідно до цього закону для кожного технополіса повинен розроблятися відповідний план. Підготовка такого плану здійснюється місцевими органами влади того регіону, на території якого передбачається розміщення даного технополіса.

У плані технополіса повинні бути чітко визначені:

1) географічні розміри технополіса (площа, що відводиться під технополіс, не повинна перевищувати 1 тис. га);

2) конкретні цілі розвитку промислового комплексу, орієнтованого на застосування новітніх технологій;

3) основні показники довгострокового планування будівництва й експлуатації виробничої і соціально-побутової інфраструктури, у тому числі найважливіших шляхів сполучення;

4) порядок фінансування приватних підприємств, розміщення яких необхідно для промислового розвитку даного регіону.

Таким чином, загальними вимогами для кожного технополіса є наступні:

-    невисокий ступінь територіальної концентрації виробництва і населення;

-    вибір міста такого типу, що зможе стати промисловим центром;

-    наявність хоча б одного вищого навчального закладу (університету чи коледжу), у навчальну програму якого повинні бути включені курси з вивчення розвитку наукомістких галузей різних спеціалізацій;

-    досить розвинута транспортна мережа, наявність транспортних вузлів і аеропортів. Відповідно до цього при оцінці кожного проекту створення технополіса аналізую повинні підлягати наступні питання:

1) чи може на даній території бути заснований технополіс, тобто які є передумови для залучення і розвитку галузей, що надалі будуть визначити обличчя технополіса і навколишнього його району;

2) чи відповідає даний план розвитку технополіса основним напрямкам національного розвитку, чи дасть реалізація даного плану найбільший ефект саме на цій території;

3) можливість створення усієї необхідної науково-дослідної бази; здатність виконувати НДДКР у кооперації з промисловістю, університетами й урядом;

4) наявність конкретного плану створення прийнятних умов життя в технополісі.

Після того, як план технополіса формально затверджений, центральний уряд усіляко сприяє спорудженню технополісу. Наприклад, створює необхідні виробничі потужності, фінансуючи приватні підприємства, формує інфраструктуру, необхідну для розвитку технополіса.

Поряд з цим, сприяння з боку держави в створенні технополіса може також здійснюватися через звільнення (законодавчого органа, що займається проблемою створення технополіса) від податків або через введення індивідуального оподатковування на більш сприятливих умовах. Можливі й інші заходи.

Створення технополіса охоплює тривалий період часу і проходить у чотири етапи:

1) підготовчий етап;

2) створення базової інфраструктури;

3) розвиток технополіса;

4) комерційний етап.

Реалізація проекту «Технополіс» дозволяє зробити наступні висновки.

1. Усі технополіси засновані біля існуючих «старих» міст як міста-супутники, причому деякі технополіси є супутниками парних міст чи навіть цілих агломерацій міст. Завдяки «старому» місту на першому ж етапі створення технополіса місто-супутник може мати досить високий рівень соціально-побутових умов. Таке сусідство дозволяє значно знизити витрати, зв’язані з формуванням інфраструктури. Крім того у великих містах розміщаються штаб-квартири компаній, здатних використовувати у своїй виробничій діяльності високі технології.

2. Кожен технополіс має на своїй території принаймні один університет чи коледж.

3. Кожен технополіс унікальний. Промислові комплекси кожного з них мають свої особливості, свою орієнтацію в розвитку і т.д. Середня чисельність населення технополіса складає біля півмільйона людей (від 200 тис. осіб технополіс Нагаока до 1,2 млн. осіб – технополіс Кібі-коген).

У цілому, успіх технополісів як форми просторової організації виробництва свідчить принаймні про те, що важлива роль в управлінні економічним розвитком країни повинна належати державі (в особі відповідних органів управління). Досвід формування технополісів у Японії демонструє також те, що організаційні інновації мають не менше значення, ніж технологічні. Японія продемонструвала зміну форм запозичення передових ідей з-за кордону і по багатьох напрямках уже сама лідирує в міжнародному технологічному змаганні.

 

4.12. Загальна теорія розміщення

 

Початки теорії розміщення виробництва, закладені Й. Тюненом, В. Лаунгардтом і А. Вебером набули інтенсивного продовження у першій половині
XX ст. У цьому процесі теоретичного пошуку можна виділити три основних напрями:

побудова «чистих» теорій (точніше – теоретичних конструкцій), що продовжують традиції класиків;

створення більш загальних теорій, що охоплюють нові фактори, умови, аспекти;

конструювання загальної теорії розміщення на основі моделей просторової економічної рівноваги.

Характерними ознаками першого напряму – побудови «чистих» теорій розміщення – є вибір відносно простої ситуації чи проблеми (абстрагованої від конкретностей і другорядних якостей) і її глибокий кількісний аналіз, що завершується виведенням математичної формули, знаходженням особливого геометричного місця чи визначенням точних правил економічної поведінки. Нагадаємо, що саме так будувалась теорія «ізольованої держави» Й.Тюнена чи теорія розміщення промислового підприємства В. Лаунгардта.

Типовим прикладом «чистої» теорії є виявлення оптимального розміщення виробничих фірм, що при певному попиті намагаються мінімізувати транспортні витрати на одиницю площі. Цю проблему, відштовхуючись від ідей
В. Крістталлера, поставив А. Льош. Суть знайденого рішення полягає у наступному: фірми повинні розміщуватись у вершинах крісталлеровської (гексагональної) решітки і кожна фірма має обслуговувати покупців у межах «свого» правильного шестикутника.

Інший типовий приклад – це феномен Хоттелінга: обґрунтування правила оптимальної поведінки конкуруючих виробників (продавців), що вирішують просту на перший погляд задачу розміщення. X. Хоттелінг (H.Hotelling) у
1929 р. досліджував модель двопільного ринку. Два виробники, А і В, продають однорідний продукт уздовж лінійного ринку (наприклад, два продавці морозива на пляжі) за цінами Ра і Рв. Споживачі розподілені рівномірно, кожний споживач купує одну одиницю продукту у одиницю часу. Кожний виробник може задовольнити весь попит. Транспортні затрати на доставку одиниці продукту на одиничну відстань дорівнюють с. Виробники можуть вільно розміщуватись по всій довжині ринку, що дорівнює d. Кожний виробник гарантований контролювати ринок із протилежного від конкурента боку, довжини цих гарантованих ділянок – відповідно а і b. Але ринок між ними – колективний: для А – це довжина х, для В – довжина у. Ринкова межа визначається рівністю РА+сх=Рв+су. Повний аналіз даної задачі отриманий у рамках некооперативної гри для двох осіб.

До другого напряму належать дослідження, що доповнюють і узагальнюють підходи й результати основоположників теорій розміщення. Тут, у першу чергу, слід назвати німецьких учених О. Енглендера (О. Englender) та
Г. Рітчля (Н. Ritshl) і шведського вченого Т. Паландера (Т. Рalander), котрі переходять від розгляду окремого й ізольованого промислового підприємства до аналізу взаємопов'язаних підприємств, об'єднують теорії сільськогосподарського й промислового штандортів. Для цього теоретичного напряму є характерним перехід від мінімізації витрат (не тільки транспортних, але й виробничих) до максимізації прибутку й доходів, введення на розгляд перемінних цін, ренти, функцій попиту й пропозицій, елементів динаміки.

Т. Паландер висунув «загальну» і «спеціальну» теорії штандорта, першу – для регіону і країни, другу – для підприємств галузі чи групи галузей. Він намагається з'єднати теорії розміщення підприємств і просторовий аналіз ринків. Його основна книга «Праці по теорії розміщення» вийшла у 1935 р. Т. Паландер став попередником нової хвилі синтетиків теорії розміщення (А. Льош,
У. Айзард і ін.).

Науковим базисом третього напряму розвитку теорій розміщення є класична модель загальної економічної рівноваги Л. Вальраса, точніше, її логіко-математична структура. Ця обставина – свідоцтво включення теорій регіональної економіки у головне русло загальної економічної теорії.

Побудова моделі загальної просторової економічної рівноваги є надто складною задачею. Так, модель в принципі має синтезувати усі окремі теорії розміщення і включати математичний опис умов розміщення виробництва і населення, транспортних мереж, формування регіональних ринків, міжрегіональної торгівлі й міграції населення, утворення цін на продукти й фактори виробництва та багато іншого. Очевидно, що необхідно знаходити Розумне поєднання спільності моделі й можливостей її операційного використання.

Перші спроби конструювання моделі просторової економічної рівноваги розпочали Прьодель (Predohl) і Вайгман (Weigmann), проте творцем першої повної теорії просторової економічної рівноваги безсумнівно є А. Льош. Модель просторової економічної рівноваги А. Льоша стала кульмінацією його багатогранного вчення про просторову організацію господарства.

У другій половині 1950-х років з'являється ціла серія робіт із загальної теорії розміщення, що знаменують перехід до нового етапу розвитку регіональної економіки як науки. Авторами найбільш фундаментальних робіт цього періоду є М. Грінхат (М. Greenhut), 1956; У. Айзард (W. Isard), 1956; Хендерсон (Henderson), 1958; Л, Лефебер (L. Lefeber), 1958. Вони продовжують розвиток теорії, спираючись на нові можливості досліджень, що з'явились у цей час. З одного боку, це серйозне просування у теорії конкурентної економічної рівноваги модель К. Ерроу – Г. Дебре (К. Arrow – G. Debreu, 1954), з іншого боку, створення нового математичного апарату (математичне програмування, теорія ігор і т.д.).

Дослідження в галузі теорії розміщення на основі моделей оптимізації й економічної рівноваги (взаємодії) складають один із сучасних напрямів теорії просторової й регіональної економіки.

 



 

Add A Comment: